Читати книгу - "Моя не маленька слабкість, Талі Верне"

        - Як ти зрозумів, що я вже не сплю? Ах так, можеш мене відпустити, я й сама можу дійти. – Я спробувала вирватись з його рук, але марно.

        - Ну, рисеня, не рухайся, тобі ж зручно. І коли ти прокинулась, я бачив твої відкриті оченята, кольору бурштину. – Таке точне і красиве порівняння, зазвичай ніхто не звертав увагу на мої очі, тільки на волосся, але ж ні, цей чоловік був не такий як всі, він помічав все.

        - Зручно. Тобі легко мене нести?

        - Рисеня, ти ні краплі не важка, тому, якщо твоя ласка, нам залишився один поверх – будь чемна, в іншому випадку доведеться тебе покарати. – Ці слова викликали в мені бурю почуттів і я відчула, як десь в низу мого живота з’являлося тепло і наростало збудження.

        - А знаєш, непогана ідея, - я взяла його обличчя в свої тонкі пальці і поцілувала, настільки пристрасно, наскільки мені дозволяло моє положення. Цей чоловік – все, що мені потрібно зараз.

        - Ти впевнена? Ми мали тільки кави випити.

        - Та на біса нам та кава, вип’ємо пізніше. – Тепер я була впевнена в тому, чого саме я хочу. Я хочу, щоб він був мій. Хочу бути його наркотиком, залізти йому під шкіру.

        - Рисеня, - рикнув він, відпускаючи мене зі своїх рук, притискаючи до стіни під’їзду. Одна його рука лягла мені на волосся і одразу там загубилась, а інша почала підіймати низ моєї сукні.

        - Може все-таки зайдемо? – Крізь придих змогла видавити з себе я. Почувши мої слова, він ніби отямився від марева, в якому тонув. Я тільки відчула його руку на своїй, а потім ривок, і ми опинилось в його квартирі.

        - А тепер ти моя. Повтори!

        - Я твоя.

        - Чия ти?

        - Тільки твоя, Данило. Будь ласка, - я вже благала його, про що саме, поки й сама не розуміла.

        Не було слів про любов. Тільки хтивість і пристрасть. Проте, наскільки приємно було казати, що я тільки його. Я відчувала, що я потрібна йому так само, як і він мені. Ми складали якусь картинку і стали тими двома пазлами, яких не вистачало. Все це розливалося теплом в тілі, чи ставало чимось більшим і глибшим у серці.

        - А ти? Чий ти, Данило? – Це було те, що турбувало мене, адже я хотіла отримати стільки, скільки я йому віддавала.

        - Як ти думаєш?

        - Знаєш, я зараз не в тому стані, щоб думати. Я хочу почути.

        - Твій, - він поцілував мене у скроню, так ніжно і тепло, ніби не було до цього тієї запальної пристрасті, - тільки твій, Лано.