Читати книгу - "Вибрані твори, Володимир Кирилович Винниченко"

треба піддержувать, треба помагать йому, перш усього — як людині, а друге — для розвитку хазяйства. Бідний мужик — бідний поміщик, бідна, значить, страна. А бідність є регрес. Ми, поміщики новітньої формації, повинні сказать тепер своє слово. Воно назріло вже... Да, воно назріло! Вік мотузяного хазяйства зступає з шляху і дає дорогу машині, азія дає дорогу європі! І от в цьому я бачу велику роль нашої Думи! Вона вб’є азію і дасть простор європі, дасть нам сказать своє слово, слово європейців.

Він захопився. Утершись рушничком, він одклав його набік і, повернувши до мене своє англійське обличчя, повів розмову знов про Думу, про волю, прогрес, новітніх людей, добро і правду. Говорив він уже по-російському і говорив гарно, кругло, щиро. В розумних, блискучих очах його горів вогник захоплення, і видно було, що він сам любувався своєю мовою й ще більше захоплювавсь. Пані з задоволенням слухала його й зітхала. В їдальні віяло холодком, пахло якимись квітками, вузький, довгий годинник м’яко, поволі цокав.

Раптом двері хутко одчинились і в кімнату вбіг заха-каний, з напруженим, зляканим лицем Грегуар.

— Ніко... Ніколай Андреїч! — зашепотів він.

Ніколай Андреїч враз змовк і, зблідши ввесь, повернувся до його. Пані теж зблідла й схопила в обійми Василька.

— Он!.. Он!.. Посмотріть... Ідуть... З флагами! — підбіг Грегуар до дверей, що виходили на терасу й з яких видно було вулицю села. Ми всі схопились і підбігли до дверей і до вікон. На вулиці далеко видно було велику юрбу селян, над котрою миготіло щось червоне. Селяни, видно, були неспокійні, бо звідти долітали крики й видно було, як махали руками. Пані затрусилась, забилась і, схопивши Василька, забігала по хаті. Василько почав плакать.

— Грегуар... Неси пулемет! Скорее!.. На террасу!.. — забурмотів Коростенко, дрижачими руками зачиняючи для чогось вікна.

Я кинувся до Коростенка й, теж хвилюючись, заговорив:

— Добродію! Може, кулемета не треба?.. Все одно не поможе, а жертви будуть. Краще вийти до їх і попробувать...

— Нет, нет, нет, — замахав він руками. — Вы, молодой человек, не мешайтесь. Это жизнь, а не программа. Понимаете? Я должен защищать свою семью... Ви, молодой человек... Лена!.. Иди в спальню!.. Не бойсь... Ах, негодяи!.. Грегуар! Божэ мой, он там копается!.. Леночка! Да иди же... Здесь нельзя тебе!.. Грегуар!.. Молодой человек, если вы боитесь... Грегуар!.. Они уже близко... И ворота отперты...

В кімнату вбіг Грегуар, важко несучи перед собою якусь машину з ніжками, як у фотографічного апарата, й довгою товстою блискучою трубкою.

— На террасу, на террасу! — помагаючи нести Грегу-арові, трусився весь Коростенко.

Василько раптом заверещав і забився, затріпався. Я кинувсь до його. Пані без пам’яті лежала долі.

— Сто-ой!! — зачулось високим різким тенором з тераси. — Стрел-я-ять буду!!

Я схопив графин з водою й почав лити дрижачими руками на голову пані, бурмочучи до Василька:

— Нічого, Васильку, нічого...

— Они убьют нас! Они убьют нас! — хапав мене за руки Василько.

В кімнату вбігла покоївка. Василько кинувся до неї й, обхопивши руками за стан, затріпався. Я кинувся до тераси. Але в цей мент звідти один за одним вибухло кілька вистрілів і дим клубом ввірвався в двері. Засмерділо порохом. За димом мені нічого не видно було, тільки вершки тополь, що росли перед терасою. Але слідом за вистрілами з вулиці зачувсь крик багатьох людей, ойкання, плач, свист.

— Не подходи! — розлягся знов різкий голос Коростенка.

— Убью! Всех убью-у!

Дим трохи розійшовся, й я побачив кілька купок людей, які несамовито, перелякано бігли в різні боки, одні — до села, другі — до економії, треті — в городи.

— Куда? Не смей!! А!! — ревів Коростенко, й знов за цим розляглось кілька вистрілів.

Коли знов розійшовся дим, на дорозі не було юрби, тільки декілька фігур лежало на тому місці, де червоніли флаги.

— Грегуар! Запереть ворота!.. Скорей! Михайлу и Сидору дать винтовки и расставить на свои места... Стрелять без сожаления!.. Разбежалась, подлая сволочь!.. Лена!.. Победа! Они разбежались...

З пальця йому текла кров, губи дрижали, й на них засохла біла піна, од англійських бак текли струмочки поту, очі були широкі, напружені, дикі.

Вмить в кімнату влетіла покоївка й, сплеснувши руками, закричала:

— Ой пане! Що ж ви робите! Це ж весілля йшло сюди! Ой Боже ж мій, постріляли, побили!.. Вони до вас ішли по закону!.. Ох, рятуйте ж... рятуйте! То ж сестра моя оддається за Пилипа Босого... Матінко моя!.. Ой, рятуйте!

І, кричачи, вона вибігла на терасу, з страшенною силою вдарила ногою «машину» й побігла під тополями на вулицю.

Коростенко пришиблений стояв і бурмотів:

— Не может быть... Не может быть...

Друга покоївка схопилась і теж вибігла. Пані лежала недвижно з розстібнутою мокрою сукнею, а Василько широкими переляканими очима поглядав на нас.

Вбито було одного, того якраз, що ніс «флаги», себто гілля з червоними хустками й стьожками, а ранено дві баби й хлопчика.

«Слово малороса-європейця» «машинним робом» було сказано «старій нашій неньці Україні». В той вечір я розпрощався з ним і через те не знаю вже, які «слова» він далі говорив селянам і яке «слово» сказали йому селяни.

СТУДЕНТ

Уночі палало село. З неба злякано дивився вниз поблідлий місяць, і, ховаючись у хмари, тікав, і з жахом озирався назад, на полум’я. Дерева хитались і, від страху наїживши голі віти, ніби силкувались втекти; а вітер гасав над полум’ям, зривав з його головні, шпурляв ними в сусідні хати, розкидав і лютував, свавільно й безпардонно. Побіля ж полум’я бігали, метушились малецькі, безсилі люди, ламали руки й кричали до неба, до місяця, до полум’я. Кричали до бога, до чорта, до людей. Полум’я ж росло, вітер грався ним, місяць з жахом тікав серед хмар, і не було порятунку ні від неба, ні від чорта, ні від людей.

Місяць утік, небо посіріло, а коли зовсім розвиднілось, вітер стомився, і вогонь ліниво, байдуже, ні крихти не вважаючи на людей, наче й не їхні хати він пожер, став погасати. Куріли чорні, обгорілі сволоки, балки, недогоріла солома куріла теж байдуже, ліниво, стомлено. А з того боку, де згоріла половина села, сходило сонце, весняне і радісне. Наплювать йому на недогорілі балки, на сірі, чорні обличчя, на дику тугу, на повислі руки маленьких людей. Воно собі умите, веселе, сміючись, плило з того боку, звідки нісся всю ніч