Читати книгу - "Теплі історії про кохання"

Велосипед сповільнив хід, ліва нога Остапа міцно вперлася в ґрунт, який зберігав у собі коріння всіх дерев їхнього села. Він легко поставив на землю свою Квітку, завзято заборонивши їй знімати хустку. Сам тим часом розстелив біля дуба коцик і почав звільняти від важкої ноші рюкзак. Спершу перелив із пляшки в керамічний глечик узвар. Дістав канапки й прянички, схожі на ті, які пекла для нього Квітка, коли їм було по чотирнадцять. Ох же ж і довелося йому потрудитися з тими пряниками! Управлятися з молотком і цвяхами куди легше.

А ще з «мішка» виринула рамка в формі сердечка, в яку він помістив її фотографію. Шкатулка в формі книжки, в якій кількасот листів і листівок від неї і... конвертик з її білявими волосинками, які він знаходив у себе на одязі чи які набували автономії, коли вона зачісувалася. Він завжди казав, аби вона дала їх йому, а він піде й спалить їх. Але Остап завжди крадькома ховав те волоссячко.

Коли він розв’язав їй очі, Квітка довго звикала до світла. Спершу побачила порожній рюкзак, а біля нього, на коцику, його вміст. Вона намалювала своїми вустами теплу, зворушливу усмішку, паралельно прокручуючи в пам’яті всі приємні моменти, які були в них із Остапом. Рамку вона подарувала йому на перший їхній «спільний місяць» і думала, що він уже давно її кудись заховав. Відчинила шкатулку, звідки, під натиском, висипалися всі її листи до нього. Потім він поклав їй до рук конверт.

— О-о-о, то ти мені тут на цілу перуку назбирав, — сміючись, сказала вона, розчулена й сповнена теплої ніжності, і поцілувала його.

Остап повернув Квітославу обличчям у той бік, куди щойно дивилась її спина. Перед нею розляглося пшеничне поле, яке мінилося небесними й червоними тонами маків і волошок. Вона так любить волошки.

— Це все для тебе, — сказав Остап.

Він збирав для неї квіти, а вона сміялася й плела віночок із пшениці.

Їм більше не треба робити вигляду, що між ними нічого не відбувається, бо все їхнє маленьке, нетаємниче село відгулювало на їхньому весіллі. А сьогодні вже рівно рік, як вони чоловік і дружина... І їхнє щастя справжнє. Їм достатньо старого ровера і поля, бо вона так любить волошки.

Одружені

Людмила Гридковець. Мелодія єднання

І вчинив Господь Бог, що на Адама спав міцний сон, — і заснув він. І Він узяв одне з ребер його, і тілом закрив його місце. І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв із Адама, на жінку... І промовив Адам: «Оце тепер вона — кість від костей моїх і тіло від тіла мого. Вона чоловіковою буде зватися, бо взята вона з чоловіка. Покине тому чоловік свого батька та матір свою, та й пристане до жінки своєї, — і стануть вони одним тілом».

І зазирнув Адам у Євині очі та й потонув у цій небесній блакиті. Люди були нагі, та наготи не помічали, бо пречудове почуття, відбиток неземної любові, огортало їхню плоть. Безмежна довіра розчиняла їх одне в одному, єднаючи в нездоланній і надприродній посвяті. Кожен із них любив, кохав, пестив, ніжив з усієї сили не лише власної душі, але й сили, здатної вмістити відбиток предвічної любові, всепоглинаючої ніжності, всерозчиняючої довіри. Вони були чоловіком та жінкою, неповторними у своїй особистісності та єдині у своїй посвяті. У ту мить, коли спліталися їхні руки, тіла — єдналися їхні душі, розливаючи в безмежному Всесвіті мелодію гармонії та світло всеохоплюючої любові. Ангели співали хвалу Господові, бо здавалося, що ось-ось тварний світ нарешті навіки зіллється з Божественною природою. І все це було до гріхопадіння.

...Вечір запалив на небі яскраві зірки, і блідий місяць наповнив землю своїм спокійним, тихим, лагідним сяйвом, полишаючи вже в минулому урочисту церемонію одруження, таємницю вінчального обряду, численні привітання друзів і купу найрізноманітніших подарунків.

Він обережно взяв її на руки. Вінчальна сукня ледь торкалася підлоги. Усе ніби завмерло навкруги, і лише ніжна музика лунала звідкілясь. Мелодія предивна, що, наче хміль, п’янила голову. Думки плуталися, розливалися й знову збиралися докупи, мов повноводна ріка, огортаючи все тіло ніжним трепетом, теплим струменем живильної вологи, п’янкими пахощами кохання.

Усе крутилося довкола, світ то зникав, то знову вимальовувався в пітьмі невеличкої кімнати. Але й кімнати як такої не було, і лише ніжний струмінь незвичайного світла розпливався стінами, меблями. Він торкнувся її губ. У голові паморочилося ще більше, але це було не божевілля чи примара, а всепоглинаюча ніжність, всеогортаюча любов. Серце то завмирало, то знову починало калатати, здавалося, ніби й музика, і те дивне світло походили, розливалися саме з нього.

Білий вельон упав на підлогу. Її шовковисте волосся розсипалося плечима. Він відчував букет прекрасних пахощів, у яких змішалися подих вітру, запах перших пролісків, ніжність конвалій, незайманість гірських луків, небесна блакить і тепло перших весняних сонячних променів. Він відчував її дихання, подих її тіла, ніжність її рук, що обнімали його шию. Тонкі жіночі пальці, перебираючи волосся, ніби заплутувалися в ньому. І ось одна її рука, подібно до квітневого барвінку, обплела його стан. Він притулявся все ближче й ближче. Було невичерпне бажання злитися в одне ціле, розчинитися в пахощах, світлі, ніжності. На якусь мить він завмер.

Світло, це дивне світло променилося з неї. Здавалося, це сяйво її душі, краса її любові. Як він не помічав цього раніше?! Розпашіле лице стало ще прекраснішим, і все її єство світилося нескінченною добротою та любов’ю. Хоча він і не бачив її очей, та вії, що прикривали їх, здригалися з таким трепетом і щирістю, неначе вони приховують не просто очі, а саме небо, цілий Всесвіт.

Він відчув, як ґудзики його сорочки ніби самі собою розстіб-нулися, і та поволі сповзла на підлогу. Наречений незчувся, як в пориві пристрасті опустив її на землю і як вінчальна сукня впала до її ніг, на яких ще біліли черевички. Продовжуючи цілувати її тіло, він став на коліно й одну за одною вивільнив маленькі ніжки з модних, елегантних тенет. Вони весь час нашіптували одне одному якісь слова ніжності.