Читати книгу - "Другий шанс, Тихий Лис"

...

Після школи я просто лежав на дивані і пустим поглядом дивився в стелю. Думок не було, лише апатія до всього і якась пустка. Наче вакуум. Не довго часу я витримав так. Скоро в грудях пустка змінилася на гаряче почуття злості. Я сердився сам на себе. "Чого це я тут розкис? Може тебе ще пожаліти, боєць? І що я хотів взагалі? Щоб маленька школярка мені подарувала шоколаду? Алоу! Ти старий дідо вже для них. Твоє завдання не занапастити це тіло молодого хлопця, доки він десь забарився із поверненням у своє життя. Ціль зробити з хлопця хорошого учня і можливо поступити в престижний університет. Це завдання мінімум, далі розберемося по ситуації. Можеш у перервах між виконанням завдання насолоджуватися своїми забавами із колишнього світу, але не смій шкодити життю хлопця!" я подумки вичитував себе, активно зганяючи злість на ні в чому не винній груші. Декілька хвилин активних занять спортом повернули мій розум в порядок. Важко дихаючи я знову ліг на диван. Тіло розігрілося, в м'язах з'явився приємний тонус. Подумки виправдався "я лиш хотів завести друзів". 
Роздуми перервав живіт, який невдоволеним бурчанням нагадав мені, що обід у школі я пропустив розглядаючи вікно.
- Так-с, ну раз сьогодні таке свято не гріх себе побалувати - говорив я сам до себе.
Дістав візитку і зателефонував у суші-кафе, яке було недалеко від будинку. Там готували смачні суши і роли. Йти туди я не хотів, сьогодні певно аншлаг. А от замовити додому і повечеряти під цікавий фільм здалося мені гарною ідеєю. 
- Дякую за ваше замовлення. Ми доставимо його протягом 20-ти хвилин - відповів приємний голос дівчини оператора. Чудово, великий плюс в тому кафе, що доставка дуже швидка.
Треба переодягнутися, "йой та я спітнів і несе від мене, як від бродячого пса". Маючи в запасі 20 хвилин я прийняв душ. Одягнув домашній одяг - чорну боксерку і сірі шорти. В дома я міг не ховати свої забиті руки. Хотілося, щоб тіло дихало. Настрій повернувся до норми, натхненний смачною вечерею, я взявся за гітару і заспівав пісню рідною мовою...

Завтра прийде до кімнати твоїх друзів небагато,
Вип'єте – холодного вина.
Хтось принесе білі айстри, скаже хтось: "життя прекрасне".
Так, життя – прекрасне, а вона...

А вона, а вона сидітиме сумна,
Буде пити – не п'яніти від дешевого вина.
Я співатиму для неї, аж бринітиме кришталь
Та хіба зуміє голос подолати цю печаль.

Так у світі повелося, я люблю її волосся,
Я люблю її тонкі вуста.
Та невдовзі прийде осінь, ми усі розбіжимося
По русифікованих містах.

Лиш вона, лиш вона сидітиме сумна,
Буде пити – не п'яніти від дешевого вина...

Волосся на голові було ще мокрим, коли в двері подзвонили. Навіть раніше очікуваного, "дідько, я ще не обрав фільм". Я схопив свою спортивну кофту на замку, і поспішив забрати ситну вечерю, встигнувши накинути кофту лиш на одну руку. Я швидко відчинив двері і дослідив поглядом знизу до верху дивного кур'єра.
Перед моїми очима промайнули чорненькі туфлі і такі ж панчохи, які огортали стрункі ніжки. Перед світло-сірою спідницею в клітинку чиїсь білі, ніжні рученята стискували акуратно складений пакунок. Темно синій піджак підкреслював привабливу фігуру власниці. Довге, сяюче волосся було злегка хвилястим. На мене здивовано дивилися темні очі, і наче магнетичною силою притягували у свою глибочінь. 
- Сіракава?...
Вона не відводила погляду від і мене мовчки стояла. Темні глибокі очі не відриваючись досліджували мої оголені руки - я так і не встиг накинути на себе спортивку. Згадавши за татуювання, я швидко одягнув кофту на себе.
- Вибач, що в такому вигляді, я чекав кур'єра...
Обличчя не видало жодної емоції. Хоча я був впевнений, що вона здивована. "Агов! Мала, ти чого така таємнича у свої 16? Я колись навчуся розуміти, про що думає ця, не за роками доросла, панянка?"
- Це мені? - запитав я поглядом вказуючи на шоколад.
- А... Ну.. Так.
"Огоу, то тобі ніяково, типу думаєш я тут комфортно почуваюся, що взагалі ти тут робиш?" міркував я.
Я протягнув руку, вона мить подумавши протягнула пакунок мені. Я взагалі не розумів, що тут відбувається і не відчував такої зніяковілості з часів знайомства з класом. До пакунка червоним бантиком була прикріплена невеличка листівка. Каліграфічним дівочим почерком виведені ієрогліфи означали: "таємничому сусіду".
Різким спалахом мені вмить прийшло розуміння всього того, що зараз тут відбувалося. В пам'яті спливли ті розмови, які мимоволі я чув. Як вона, бажаючи більш незалежного життя, переїхала на окрему квартиру. Згадалося, що вона розказувала про сусіда, якого ще не побачила. Що їй розказувала жіночка-комендант, яку вона називала чомусь вахтеркою, про сусіда і нахваляла його, бо він працьовитий і спортивний. В пам'яті виник образ Танаки, яка постійно підштовхувала Сіракаву познайомитися з сусідом. Слова самої Сіракави, яка вважала свого сусіда дуже відповідальним і навіть хвалила його. Хтось інший про це міг догадатися швидше. Варто було лише звертати увагу на інших, але ж це я. Чомусь згадався день в школі, веселі обличчя однокласників, що раділи подарункам. Відчуття самотності і відгородженості від усіх повернулося. Перед очима стояв напис "таємничому сусіду".
- Дякую за шоколад, мені приємно. Хоч і адресувався він явно не мені. Це єдиний подарунок, що я сьогодні отримав - сказав я, аж занадто сухим голосом. До горла підступила груда злості і образи на себе. Сіракава лиш непевно кивнула і пішла у свою 504 квартиру. На поверх піднявся кур'єр.
Я повернувся до вітальні. Пакет із доставленою мені вечерею лишив на кухні.  Сів на диван і крутив в руках акуратний пакунок з шоколадом і листівкою. Апетит пропав. Я розпакував подарунок, шоколад на смак був ніжним і смачним. Я їв свій шоколад, який був адресований не мені. Знову згадалися всі розмови дівчат про сусіда Сіракави. Мені стало шкода її і соромно, що саме я був її сусідом. Мені хотілося піти і вибачитися перед нею, за те що вона зустріла саме мене. Я знову зробив якусь дурницю в її житті.