Читати книгу - "Іствікські відьми"

Подвір’я, нині полишене на сумах, айлант, черемху та інші дикі дерева, новий власник уявляє собі як субтропічний рай, сповнений екзотичної рослинності, яку на зиму ховатимуть у ретельно спланованому солярії-теплиці маєтку Леноксів. Старовинні статуї, що прикрашають алею, колись подібну до версальської, зараз, на жаль, настільки пошкоджені негодою, що багатьом фігурам бракує носів і рук, тож гордий власник планує відновити їх, установивши скловолокно вздовж величної алеї (славу якої так гарно пам’ятають старші мешканці цієї округи) на манір знаменитих каріатид, що прикрашають грецький Пантеон в Афінах.

Мостову, як сказав Ван Горн з розмашистим жестом, таким характерним для цього чоловіка, можна вдосконалити, додавши укріплені алюмінієві понтонні секції на найнижчих ділянках.

«Док буде шикарний, — добродушно кинув він з, імовірно, краплинкою гумору. — Можна буде їздити на кораблі з повітряною подушкою до Ньюпорта чи аж до Провіденса».

Цю обширну резиденцію Ван Горн не поділяє більше ні з ким, окрім свого асистента-дворецького містера Фіделя Малагера й чарівного пухнастого кошеняти ангорської кішки, промовисто названого Пальчиком, бо на лапах він має додаткові пальці.

Тож ваша репортерка дістала нагоду привітати цю разючо проникливу й теплу людину в нашому казковому регіоні Південного округу, впевнена, що говорила з ним від імені всіх сусідів.

Отже, маєток Леноксів знову став місцем, вартим уваги!

— Ти була там! — ревниво звинуватила Александра Зукі, подзвонивши їй по тому, як прочитала статтю у «Віснику».

— Сонце, це був робочий візит.

— І чиєю ж ідеєю був цей візит?

— Моєю, — визнала Зукі. — Клайд не був певний, чи з цього вийде хороший матеріал. Бо, буває, коли напишеш про те, який це милий дім і тому подібне, наступного тижня людину грабують, і вона подає на газету до суду.

Клайд Ґебріел, довготелесий змучений чоловік зі сварливою дружиною-філантропкою, був редактором «Вісника». Зукі вибачливо спитала:

— То як тобі стаття?

— Що ж, люба, у ній є барви, але вона трошки безладна, і, чесно кажучи, — тільки не ображайся — обережніше з синтаксисом. Він у тебе трохи гуляє.

— Якщо в статті менше п’яти абзаців, то не вказують ім’я автора. Та й він напоїв мене. Спершу чаєм із ромом, а далі просто ромом. Той стрьомний латинос усе приносив і приносив його на величезній таці. Я ще такої ніколи не бачила: здоровенна, як стіл, гравірована, орнаментована, чи як воно там зветься.

— А він що? Як він поводився? Дерріл Ван Горн.

— Ну, чесно кажучи, патякав без угаву. Облив мене слиною з ніг до голови. Я навіть не знала, наскільки серйозно сприймати деякі речі, як от той понтонний міст, наприклад. Каже, що ці каністри, чи як їх там, можна пофарбувати в зелений, щоб вони зливалися з болотною травою. Тенісний корт також буде зелений, навіть огорожа. До речі, там усе вже майже готово, і він хоче, щоб ми всі якось прийшли пограти, доки ще дозволяє погода.

— Всі — це хто?

— Всі ми: ти, я і Джейн. Мені здалося, ми його зацікавили, і я розповіла йому трохи, але лише те, що відомо всім, — про наші розлучення, пошуки себе й так далі. І, особливо, про те, яка ти ласкава. Віднедавна Джейн здається неспокійною, гадаю, вона шукає собі чоловіка в нас за спинами. Я не про того гидкого Неффа, ні. Ґрета міцно тримає його дітьми. Боже, хіба діти не заважають усьому? Я зі своїми постійно жахливо сварюся. Вони кажуть, що мене ніколи нема вдома, а я намагаюсь пояснити тим малим засранцям, що заробляю на життя.

Одначе Александру так просто не відведеш від зустрічі, про яку вона хотіла почути, — між Зукі й отим Ван Горном.

— Ти розповідала йому брудні штучки про нас?

— А хіба є якісь брудні штучки? Я просто не підпускаю до себе пліток, Лексо, чесно. Тримаю голову високо й постійно думаю: «Йдіть нафіг», — отак я щодня справляюся з Док-стрит. Ні, звісно, я не розповідала нічого. Як завжди, була дуже обережна. Але він був дуже допитливий. Мені здається, йому подобаєшся ти.

— Ну, зате він мені не подобається. Не люблю таку темну шкіру. І не терплю нью-йоркської намаханості. Та й його обличчя не пасує до його рота, чи голосу, чи щось таке.

— А як на мене, то це доволі привабливо, — сказала Зукі. — Оця його незграбність.

— І що ж такого незграбного він зробив, розлив ром тобі на коліна?

— Ага, а потім злизав; ні ж бо. Я про його манеру перекидатися з одного в інше, як він показував мені свої скажені картини — у нього на стінах висить цілий статок, — а потім лабораторію і трошки пограв на піаніно. Здається, це була «Mood Indigo», жартома перероблена під вальс. А тоді побіг надвір, один з екскаваторів мало не збив його в яму, а потім спитав, чи не хочу я подивитися на краєвид із купола.

— І ти не ходила з ним у купол! Тільки не на першому побаченні.

— Серденько, не змушуй мене повторювати, що це було не побачення. Ні. Я подумала, що з мене досить і я вже й так п’яненька, та й маю здати матеріал.

Вона спинилась. Минулої ночі дув сильний вітер, а цього ранку крізь кухонне вікно Александра побачила, що виноградник утратив стільки листочків, що в повітрі витало вже нове світло — те оголене, короткожиле зимове світло, яке показує нам усі особливості рельєфу й те, наскільки близько стоять будинки наших сусідів.

— Не знаю, — повела далі Зукі, — але мені здалось, що він дуже палко жадає гласності. Але ж це всього лиш невеличка місцева газета. Це ніби…

— Продовжуй, — сказала Александра, приклавши лоба до прохолодної шибки, начебто даючи своєму спраглому мозку напитися свіжого, обширного світла.

— Просто цікаво, чи його бізнес і справді йде так добре, чи це лише видимість? Бо якщо він дійсно виготовляє всі ці речі, то має ж бути десь фабрика?

— Гарні питання. А що він питав про нас? Чи то пак, про що ти вирішила розповісти йому?

— Не розумію, чому ти реагуєш на це з таким роздратуванням.

— І я не знаю. Чесно, справді не знаю.

— Знаєш, я не зобов’язана розповідати тобі це.

— Правду кажеш. Я огидно поводжусь. Продовжуй, будь ласка.

Александрі не хотілося, щоб її поганий гумор зачинив перед нею вікно в зовнішній світ, яке надавали їй плітки від Зукі.

— О, — піддражнюючи, відказала Зукі. — Розповідала, які