Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 2"

— Ти б витер їх рушником, — сказав я.

— Що?

— Подивися ще раз у дзеркало.

— Воно запітніло від пари, — сказав він. — Та й біс із ним, я почуваю себе чистим.

— А тепер — вечеряти, — мовив я. — Ходімо, Маноліто. Ви знайомі?

Я побачив, як Маноліта зміряла Ела поглядом.

— Добрий вечір, — сказала вона.

— Як на мене, це добра ідея, — озвався англієць. — Повечеряти таки треба. Але де?

— Вони що, в кості грають? — спитав Ел.

— А ти хіба не бачив, коли ми прийшли?

— Ні,— відказав він. — Я бачив тільки шинку.

— Грають у кості.

— Ви собі йдіть вечеряйте, — сказав Ел. — Я залишаюся.

Коли ми виходили, на підлозі їх було шестеро, а Ел Вегнер

саме намірявся відрізати собі шинки.

— Ви з яких військ, товаришу? — почув я запитання одного з льотчиків, звернене до Ела.

— Танкіст.

— Кажуть, з танків тепер ніякої користі,— мовив льотчик.

— Багато чого кажуть, — відповів Ел. — Що там у вас? Кості?

— Хочете глянути?

— Ні,— сказав Ел. — Хочу кинути.

Ми — Маноліта, я і довготелесий англієць — спустились у вестибюль і дізналися, що всі наші вже пішли до ресторану «Гран-Віа». Угорець залишився слухати нові платівки. Я дуже хотів їсти, а годували у «Гран-Віа» препогано. Ті двоє, що робили зі мною фільм, уже повечеряли й пішли лагодити несправну камеру.

Ресторан містився у підвалі, і, щоб потрапити туди, треба було поминути вартового, пройти через кухню, а тоді спуститися

сходами до самого ресторану. Орудували ним явно нечисті на руку люди.

Того вечора там подавали ріденький пшоняний суп, жовтий рис із кониною, а на десерт апельсини. У меню значилася ще одна страва — горошок з ковбасою, що її, як усі казали, неможливо було їсти, — але на той час і вона вже скінчилась. Уся газетна братія сиділа коло одного столу, а за іншими тулилися офіцери з дівчатами із бару Чікоте, службовці цензури, що містилася в будинку телефонної станції по той бік вулиці, і всякі незнайомі люди в цивільному.

Ресторан тримала якась анархо-синдикалістська спілка, і там подавали вина з етикетками королівських погребів, на яких стояли дати, коли їх закладено на зберігання. Більшість вин були такі старі, що відгонили корком або ж і зовсім утратили колір і смак. А що етикеток пити не будеш, то я повернув назад три пляшки, поки нам подали хоч більш-менш пристойне питво. Та й то після деякої перепалки.

Тутешні офіціанти зовсім не розумілися на сортах вин. Просто несли першу-ліпшу пляшку, і доводилось покладатися тільки на щасливий випадок. Вони різнились від офіціантів у Чікоте, як чорне від білого. Були нахабні, розбещені великими чайовими і завжди мали в запасі якісь особливі страви — омарів чи там смажених курчат, — що їх продавали поза меню за неймовірну ційу. Але на той час, як ми прийшли, і цього вже не лишилось, отож ми мусили задовольнитися супом, рисом і апельсинами. Цей ресторан завжди дратував мене, бо всі офіціанти являли собою не що інше, як банду здирників, і попоїсти тут, якщо замовляти поза меню, коштувало не дешевше, ніж у нью-йорк-ському «Двадцять одному» чи «Колонії».

Ми сиділи біля столу за пляшкою того не дуже поганого вина— пити його було сяк-так можна, але сперечатися за нього аж ніяк не варто, — коли в ресторані з'явився Ел Вегнер. Він роззирнувся по залу, помітив нас і підійшов.

— Що сталося? — запитав я.

— Обдерли мене як липку, — відказав він.

— Швидко встигли.

— То такі хлопці,— сказав він. — Гравці високого класу. Ну, а чим тут годують?

Я підкликав офіціанта.

— Вже надто пізно, — сказав той. — Не можу нічого подати.

— Цей товариш — танкіст, — сказав я. — Він цілий день був у бою і завтра іде в бій, і він ще нічого не їв.

— Яв цьому не винен, — відказав офіціант. — Надто пізно. Нічого вже нема. Чому товариш не харчується у своїй частині? Військових добре постачають.

— Я запросив його повечеряти зі мною.

— Треба було попередити про це. А тепер надто пізно. Ми вже не обслуговуємо.

— Покличте метрдотеля.

Метрдотель сказав, що кухар пішов додому і в кухні уже загасили плиту. І теж пішов собі. Вони злилися на нас за те, що ми повертали вино.

— Біс із ним, — сказав Ел. — Ходімо в якесь інше місце.

— Нема вже такого місця, де можна попоїсти о цій порі. Вони мають що подати. Просто доведеться піти підмазатись до цього метра й дати йому в лапу.

Саме так я й зробив, і похмурий офіціант одразу ж приніс таріль нарізаного холодного м'яса, потім пів-омара під майонезом і салат із сочевиці з латуком. Метрдотель виділив усе це із свого особистого запасу, який він чи то збирався віднести додому, чи то продати запізнілим клієнтам.

— Багато здерли? — спитав Ел.

— Ні,— збрехав я.

— Б'юсь об заклад, що так, — сказав він. — Гаразд, розрахуємось, коли я отримаю платню.

— Скільки ти тепер маєш?

— Та навіть не знаю. Раніше платили по десять песет за день, а тепер дали надбавку як офіцерові. Але нічого ще не платили, а я не питав скільки.

— Товаришу, — покликав я офіціанта. Він підійшов, усе ще невдоволений тим, що метрдотель обслужив Ела без нього. — Зробіть ласку, принесіть нам ще пляшку вина.

— Якого?

— Будь-якого, аби тільки не було надто старе і не втратило кольору.

— Тут воно все однакове.

Я сказав по-іспанському щось на зразок «чорта воно однакове», і офіціант приніс пляшку шато-мутону «Ротшільд» 1906 року, що було настільки ж добре, наскільки поганючий був кларет, що його ми пили перед тим.

— Слухай, оце вино, — мовив Ел. — Що ти там йому сказав, що він таке приніс?

— Нічого. Просто він витяг навмання добру пляшку.

— А взагалі те королівське пійло здебільшого погань.

— Надте старе. Та й клімат для вина тут ні к бісу.

— А онде й наш обізнаний товариш. — Ел кивнув на один з ближчих до нас столів.

Коротун в окулярах з грубими скельцями, який розповідав нам про Ларго Кабальєро, тепер розмовляв з людьми, що їх я знав як справді важних осіб.

— Здається, він неабияка персона, — сказав я.

— Як вони нагорі, то вже й ляпають язиком, що їм заманеться. Але краще б він почекав з цим до післязавтра. Бо тепер для мене весь завтрашній день, вважай, зіпсований.

Я налив йому вина.

— У тому, що він казав, є здоровий глузд, — провадив далі Ел. — Я вже не раз про це думав, але мій обов'язок — робити те, що мені наказано.

— Не бери цього до