Читати книгу - "Війни художників"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Проходячи через приймальню, Гущенко звернув увагу на заздрісні й зацікавлені погляди тих, хто там зібрався. Дяка богові, він не знав жодного із цих людей.
Гущенко зітхнув з полегкістю лише тоді, коли вони опинилися на вулиці.
Розділ 7020 червня 1940 року, 22 год. 30 хв.
Москва, Кремль
Хрущов, Жданов, Берія і Маленков пили «Кіндзмараулі» у Малій їдальні Ближньої дачі. Сталін своє найближче коло завжди приймав саме у Малій їдальні, а не у Великому залі. На довгому прямокутному столі стояла велика ваза з виноградом і тарілки з індичачою печінкою, смаженою бараниною і курчатами. У каміні палав вогонь. Сталін був похмурим. Розмова не клеїлася. Батарея пляшок з-під вина та купа курячих і баранячих кісток все зростала, але настрій у Хазяїна не поліпшувався.
Жданов намагався щось зіграти на чудовому роялі фірми «Стейнвей і сини», аби розвеселити вождя, але той, піднявши руку, зупинив його:
— Хрущов, — раптом владно гукнув він «придворному блазню», — давай свою!
Зазвичай у сталінському оточенні, крім Сталіна, співали Хрущов, Жданов і Ворошилов. Берія співав погано, і Сталін забороняв йому псувати хор. Але цього разу Ворошилова не було. Поки що вождь не пробачив тому Фінляндії. І чим закінчиться для Ворошилова немилість, ніхто спрогнозувати не міг.
Реве та сто-о-огне Дніпр широ-о-окий… Сердитий ві-і-ітер завив-а-а!
— заспівав Хрущов гарним тенором. Він знав, що Сталін надзвичайно любить «Реве та стогне» і «Замучен тяжелой неволей», але останню традиційно заспівував Жданов. І «Хрущов, давай свою» означало — давай саме цю.
Не дослухавши кінця другого куплета, Сталін махнув рукою: «Досить!» Якийсь час мовчки обводив усіх колючим поглядом.
— Ідіть, — сказав нарешті, кивнувши головою на двері. — Ідіть усі! Нема настрою сьогодні. А ти, Лаврентію, залишся.
Усі почали швидко збиратися, прощатися і виходити.
Сталіну не йшли з думки фантастичні успіхи Адольфа Гітлера: Данія, Норвегія, Бельгія, Голландія, Франція. Його, Сталіна, здобутки на цьому тлі були більш, ніж скромними.
Росія втратила на «лінії Маннергейма» десятки тисяч убитими і забрала у Фінляндії крихітний шмат землі. А Гітлер менш ніж за півроку розбив усі наймогутніші армії Європи, в тому числі європейську армію № 1 — французьку! Шокуючі танкові атаки, потужні десанти! Жахливі нальоти авіації, які стирали з лиця землі цілі міста. І перемоги, перемоги, перемоги!
І що тепер? У Гітлера вибір: спробувати стрибнути через Ла-Манш, де його зустріне наймогутніший у світі флот, чи піти на схід. Це жахливо! Так, він, Сталін, забрав половину Польщі й Прибалтику. Але заслуги його Червоної армії там не було. Це все, як милостиню, віддав йому скажений Адольф. Його думки раз по раз поверталися до того, що Радянський Союз має нікчемну, слабку армію. І Гітлер може її розбити за кілька місяців. Якщо захоче.
Сталін був упевнений, що обдурив Гітлера, і той поламає зуби об французів. Але виявилося, що це Гітлер обдурив його. Франція розбита. А зуби фюрера ще більше заточилися.
Йому доводиться принизливо вітати Гітлера з кожною перемогою, визнаючи його загарбницькі набіги упереджувальними мирними ініціативами! І ковтати слину від заздрощів на цьому кривавому бенкеті переділу Європи!
Після того, як він побачив у кінохроніках німців, що входили через Тріумфальну арку в Париж, його охопив тваринний жах. Йому раптом здалося, що це вони марширують через Тріумфальну арку на Кутузовському проспекті у Москві! Колись її збудували, коли російські війська розбили Наполеона і вступили в Париж. Тепер у Париж увійшов Адольф! Треба було щось робити. Але що? Його погляд упав на Берію, який самотньо й напружено сидів за столом з бокалом у руці.
— Іди й ти, — раптом тихо сказав Сталін.
Берія встав, кивнув головою на знак прощання. Попрямував до дверей. На півдорозі зупинився, зблиснувши скельцями пенсне.
— Йосипе Віссаріоновичу! Що робити з Гущенком?
— Нагадай, хто це? — запитав похмуро Сталін.
— Керівник делегації радянських художників у Берліні. Він виконав завдання. Доповів, що німці збираються напасти на нас.
— А твоя думка?
— Думаю, це деза англійців.
— На чому базуються його дані? — Сталін замислився.
— Той націоналіст з берлінського Українського інституту передав йому німецько-українські розмовники і карти України.
— Мля, деза. Ти думай, що говориш, Лаврентію! А якщо це не деза? Якщо англійці укладуть з німцями мир? Якщо не витримають нальотів Люфтваффе? Гітлер може вдарити по нас. Думаєш, напад на нашу делегацію може щось змінити?
— Гітлер може вибачитися, — припустив Берія. — Відчуття провини…
— Добре. За день до від’їзду проведеш операцію.
— Напад на всю делегацію?
— Напад на делегацію.
— І, звісно, потрібно, щоб були жертви серед художників. Хто серед них найбільш відомий у Європі?
— Думаю — Гущенко.
— Значить, Гущенко повинен загинути. Щоб був резонанс у світі. Щоб Ріббентроп, а може, й сам Адольф, вибачилися перед нами.
* * *
Гущенко читав англійську
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Війни художників», після закриття браузера.