Читати книгу - "Не за планом. Деанда: Книга 1, Алія Елвід"

Але він вже зробив це. 

Моє тіло відмовляється тримати на собі це відчуття. Відмовляється прокручувати його голос у голові. Відмовляється думати про нього. Я знову його зненавиділа. 

Я добігаю до воріт гуртожитного містечка та шукаю в собі сили йти далі. Але натомість я повністю потопаю у істериці. Не можу стримати ні сліз, ні болю, ні крику що виривається з мене. Мені так страшно, так боляче, що все це зробив Сейн. Той Сейн, який колись розповідав мені про мою силу і віру у себе. Той, хто розпитував про позивний з тією доброю посмішкою на обличчі. Той, хто допомагав мені тренуватися і хвалив у штабі, захищав мене навіть на відстані. 

Тепер я не знаю, як  мені переживати за нього. Я не знаю, як дивитись йому в очі та говорити з ним після цього. Не знаю, як після всього цього я зможу згадувати його без відчуття огиди.

Струшую голову та підіймаюсь з землі. «Не хочу його бачити».

Відчиняю ворота та йду до гуртожитку. «Мені треба знайти Еліона». 

Ввожу код на панелі дверей. «Ненавиджу п’яних чоловіків».

Заходжу й прямую до ліфта. «Мені треба буде говорити з Лорейн».

Йду до квартири. «Цікаво, чи Стоун вихідна?»

Заходжу в середину, знімаю куртку та стягую кросівки. «Води, хочу пити».

Ігнорую спрагу та йду в кімнату. «Мені треба знайти дідуся».

Падаю на ліжко. «Хочу бути у безпеці».

Заплющую очі. «Мені треба поспати».

Зрештою, плачу в подушку. Згадую слова Нормана. «–…Я розумію, що у тебе більше немає місця, куди можна втекти…»

Мені нема куди тікати. Залишається тільки смиренно терпіти. Залишається сподіватися, що такого більше ніколи не повториться. 

Та я знаю, що з цього моменту моє ставлення до Сейна змінилося, розкришилося, вивітрилося та остаточно згнило.