Читати книгу - "Талiсман"

Джек звівся навшпиньки, потягнувся і схопив обома руками чорний шолом. Метал був неприємно гарячим — наче зашкарубла шкіра під час високої температури.

— Згинь з лиця землі. — Голос хлопчика був тихим і спокійним, наче це була звичайна розмова. — Її іменем наказую тобі.

Червоне сяйво в шоломі згасло, як свічка в гелловінському гарбузі, і раптом шолом зі всією свою вагою — фунтів п’ятнадцять як мінімум — опинився в Джекових руках. Більше його нічого не підтримувало; обладунок під шоломом розпався.

— Ви мали вбити обох братів Елліс! — сказав Джек і відкинув порожній шолом геть.

Той ударився об підлогу в самому низу з гучним «беем» і відкотився вбік, немов іграшка. Готель наче зіщулився. Джек повернувся до широкого коридору на другому поверсі, там нарешті з’явилося світло: яскраве і чисте, як того дня, коли він побачив крилатих людей в небі. Коридор закінчувався ще одними зачиненими двостулковими дверима, але світло все одно пробивалося крізь нього і крізь щілину там, де дві половинки сходилися разом. Це все вказувало на яскравість світла.

Джекові дуже хотілося якнайхутчіше побачити світло і його джерело; і щоб побачити це, він пройшов крізь цілковиту пітьму.

Важкі двері були оздоблені вишуканим різьбленням. Золоті літери над ними хоч і потьмяніли, але їх досі легко було прочитати: «БАЛЬНА ЗАЛА ТЕРИТОРІЙ».

— Агов, мамо, — у Джековому голосі, який линув у це сяйво, лунало м’яке здивування. Щастя заповнювало його серце: відчуття було веселкою, веселкою, веселкою. — Агов, мамо, здається, я прийшов, здається, я справді прийшов.

Обережно, з благоговійним страхом, Джек обома руками взявся за клямку і потягнув її. Відчинив двері — і широкий промінь чистого білого світла впав на його здивоване обличчя.

7

Так сталося, що Сонячний Ґарднер озирнувся з пляжу на готель саме тієї миті, коли Джек прикінчив останнього вартового лицаря. Він почув глухий удар, наче в готелі десь вибухнув динаміт. Тієї ж самої миті яскраве сяйво випурхнуло з усіх вікон другого поверху «Ейджинкурта», і всі мідні символи — місяці, зорі, планети, чудернацько покручені стріли — враз завмерли.

Ґарднер був убраний як тупуватий боєць особливого призначення лос-анджелеської поліції. Зверху білої сорочки він зодягнув грубий чорний бронежилет та прикріпив до плеча рацію на полотняній мотузочці. Під час ходи коротка товста антена хиталася туди-сюди. На другому плечі висів «Везербі» тридцять шостого калібру. Ця мисливська рушниця була завбільшки з протиповітряну гармату; поглянувши на неї, Роберт Руарк[271] помер би від заздрощів. Ґарднер купив її шість років тому, коли обставини змусили його позбутися старої рушниці. Чохол для «Везербі» зі справжньої шкіри зебри лежав зараз у багажнику чорного «кадилака» поруч із тілом сина.

— Морґане!

Морґан не обернувся. Він стояв позаду, лівіше від скупчення скель, що виростали з піску, наче чорні ікла. За двадцять футів від скель і лише за п’ять — до лінії прибою лежав Спіді Паркер, він же Паркус. Якось, коли він був Паркусом, цей чоловік наказав затаврувати Морґана із Орріса — на великих білих стегнах Морґана з внутрішнього боку з’явилися синьо-багряні шрами. Позначки, за якими на Територіях упізнавали зрадників. Лише через пряме втручання королеви Лаури ці шрами залишилися не на щоках, а там, де їх майже завжди міг приховати одяг. Морґан — як цей, так і той — сильніше любити королеву за це не став, а от ненависть до Паркуса, який рознишпорив їхні давні оборудки, надзвичайно зросла.

Тепер Паркус/Паркер лежав на пляжі долілиць, його череп укривали загноєні виразки. З вух повільно текла кров. Морґанові хотілося вірити, що Паркер досі живий, що він досі страждає, але востаннє його спина звелася і впала хвилин п’ять тому, коли вони з Ґарднером прийшли до цих скель.

Коли Ґарднер покликав його, Морґан не обернувся, бо із захватом вивчав свого давнього ворога, котрий тепер ось програв. Той, хто стверджував, що помста не солодка, помилявся.

— Морґане! — знову прошипів Ґарднер.

Цього разу Морґан, насупившись, повернувся.

— Ну? Що?

— Погляньте! Дах готелю!

Морґан побачив, що всі флюгери і мідні фігури (орнаменти даху), які під час штилю і бурі оберталися з однією швидкістю, зупинилися. Тієї ж миті земля під їхніми ногами різко похитнулася і знову заспокоїлася. Наче якась підземна тварюка гігантських розмірів здригнулася під час зимової сплячки. Морґан майже повірив би, що це просто його уява, якби не широкі, налиті кров’ю очі Ґарднера.

«Закладаюся, Ґарде, ти хотів ніколи не виїжджати за межі Індіани, — подумав Морґан. — В Індіані немає жодних землетрусів, так?»

Тихе сяйво знову спалахнуло у вікнах «Ейджинкурта».

— Що це означає, Морґане? — хрипким голосом запитав Ґарднер.

Морґан бачив, що його божевільна лють через смерть сина перетворилася у страх за самого себе. Це було нецікаво, але Морґан знав, що коли знадобиться, Превелебний поверне минулу скаженість. Морґан ненавидів витрачати енергію на будь-що, непричетне до прямого усунення перешкоди, яка постала між ним і світом — всіма світами. Усунення Джека Сойєра, котрий з’явився спершу як чиряк, а тепер розрісся до розмірів найбільшої проблеми Слоутового життя.

Рація Ґарднера запищала.

— Командир четвертого червоного загону Сонячному! Сонячний, прийом!

— Сонячний слухає, командире четвертого червоного загону, — загорлав Ґарднер. — Що трапилося?

Один за одним Ґарднерові проквоктали чотири рапорти, які майже не відрізнялися за змістом. Нічого нового, не відомого їм з Морґаном, він не почув: спалахи світла, зупинка флюгерів, тремтіння землі або можливий початок землетрусу. Однак Ґарднер з гострим ентузіазмом слухав кожен рапорт, ставив різкі запитання, гаркав «Далі» і наприкінці кожного сеансу зв’язку обривав співрозмовника словами «Повтори» або «Зрозуміло». Слоут подумав, що Ґарднер поводиться, як актор другого плану у фільмі-катастрофі.

Але якщо йому від цього ставало краще, Слоут не заперечував. Це дозволяло йому не відповідати на запитання Ґарднера… і тепер, коли він думав про це, то припускав, що, можливо, Ґарднер не хоче чути відповіді, і саме тому він поринув у цю муру з радіоперемовинами.

Вартові мертві або виведені з ладу. Ось чому зупинилися флюгери, ось чому спалахувало те світло. Джек не знайшов Талісман… принаймні поки що. Бо коли він його таки знайде, все в Пойнт-Венуті справді затрясеться, загримить і закрутиться. Однак Морґана це не хвилювало.

Він здійняв свої руки і торкнувся ключа на шиї.

Ґарднер закінчив примовляти свої «повтори», «зрозуміло» і «окей». Він зняв рацію і поглянув на