Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

кладовищах крематорії, навіть для нехристиян, чий поховальний обряд відрізнявся від обряду католицького, і ні для кого, навіть для самого доктора Урбіно, винятку не зробили б. Ферміна Даса не забула, чого найдужче боявся чоловік, і посеред розгубленості та метушні перших годин згадала про його бажання і звеліла трунареві, щоб на втіху покійникові залишив у домовині щілину.

А втім, її жертвоприношення виявилося марним. Дуже скоро Ферміна Даса зрозуміла, що спогад про чоловіка виявився так само непідвладний дії вогню, як і згубному впливові часу. Більше того, спаливши його одяг, вона стала з тугою згадувати не тільки про те, що їй подобалось у чоловікові, ай — насамперед — про те, що страшенно її дратувало: про шарудіння та грюкіт, які він зчиняв, коли підводився вранці з постелі. Саме ці спогади допомагали їй долати безнадію жалоби, і зрештою вона твердо постановила не заглушувати в собі пам’ять про чоловіка і думати про нього так, наче він не помер. Вона знала, що прокидатися вранці їй буде тяжко, але з кожним днем легше й легше.

Наприкінці третього тижня крізь чорні хмари її скорботи і справді вперше зблиснуло світло. Але чим яснішим воно ставало, тим виразніше вона усвідомлювала, що в її житті промайнув привид, і згадка про ту прикру з’яву не давала їй і хвилини спокою. І йшлося не про привид, який колись чатував на неї у парку Євангелістів, привид, який збуджував співчуття до себе і якого в старості вона мала звичай згадувати мало не з ніжністю, а про бридкий привид у сюртуку, схожому на вбрання ката, і з притуленим до грудей капелюхом, чия дурна вихватка стурбувала її настільки, що вона вже не могла про нього не думати. Відколи вона відкинула його домагання у свої вісімнадцять років, у ній назавжди збереглася переконаність, що вона заронила тоді в його душу сім’я зненависті, яка з часом лише проростала. Про цю зненависть Ферміна Даса ніколи не забувала, вона витала в повітрі, коли привид опинявся поблизу; досить було побачити його, як її опановувала тривога, вона відчувала такий страх, що так і не змогла ніколи поводитись у його присутності цілком природно. І в той вечір, коли він знову заговорив із нею про кохання, ще тоді, коли весь дім був просякнутий пахощами квітів, покладених на чоловікову труну, вона була переконана, що до такої вихватки могла вдатися лише людина, яка плекає задум зловісної помсти.

Те, що вона ніяк не могла позбутися цього спогаду, тільки посилювало її лють. Коли вранці після похорону вона прокинулася з думкою про нього, їй пощастило викинути його з пам’яті одним зусиллям волі. Але лють прокидалася знову й знову, і незабаром Ферміна Даса зрозуміла, що бажання його забути лише розбуркувало згадку про нього. Тоді, переможена тугою, вона вперше наважилася пригадати ілюзорні часи того нереального кохання. Вона спробувала уявити собі, яким у ті часи був парк, старі помаранчеві дерева, лавочка, де він сидів, мліючи з кохання до неї, бо нічого там не збереглося в колишньому вигляді. Усе змінилося, не стало дерев, не стало килима з жовтого листя, а на місці статуї обезголовленого героя поставили іншого, в парадній уніформі, без імені, без дат, без пояснення причини, чому він стоїть на тому масивному п’єдесталі, всередині якого розмістили рубильники електричної мережі району. Її будинок, уже багато років тому проданий урядові провінції, потроху розвалювався. Їй було нелегко уявити Флорентіно Арісу таким, яким він був тоді, а ще важче примиритися з тим, що мовчазний юнак, сором’язливий і такий безпорадний під дощем, тепер перетворився на облізлого діда, який підійшов до неї, не подумавши про її стан, без найменшої поваги до її горя, і пропік їй душу палючою, як вогонь, образою, — образою, що пекла її досі, досі не давала їй дихати.

Кузина Ільдебранда Санчес приїздила до неї в гості незабаром після того, як вона прожила два роки в її маєтку Флорес-де-Марія, куди втекла від горя, якого завдала їй сеньйорита Лінч. Приїхала вона стара, гладка й щаслива, в супроводі старшого сина, що став полковником, як і його батько, але батько відмовився від сина, осудивши його за ганебну участь у розстрілі робітників бананових плантацій у Сан-Хуан-де-ла-Сьєназі. Кузини часто бавили час удвох і цілими годинами згадували ту пору, коли вони познайомилися. Під час свого останнього приїзду Ільдебранда заводила розмови на цю тему. Частіше, ніж будь-коли, а журливе відчуття старіння надавало її спогадам особливої сентиментальності. Щоб дужче навтішатися безповоротно втраченим минулим, вона привезла свій примірник карточки, де фотограф-бельгієць зняв їх у вбранні старосвітських дам того самого дня, коли молодий Хувенал Урбіно завдав удару милосердя норовливій Ферміні Дасі. Свого примірника Ферміна загубила, а Ільдебрандина фотографія була майже невидима, проте обидві впізнали себе крізь туман розчарування: впізнали юними та вродливими, якими їм уже ніколи не судилося бути.

Ільдебранда просто не могла не говорити про Флорентіно Арісу, бо вона завжди ототожнювала його долю зі своєю долею. Вона згадувала його таким, яким побачила в той день, коли послала свою першу телеграму, і спогад про цього сумного птаха, приреченого на забуття, навіки закарбувався у неї в серці. Ферміна Даса, навпаки, бачила його потім багато разів, — правда, не розмовляючи з ним, — і вона просто не могла собі уявити, що це той самий юнак, якого вона колись покохала. До неї доходили всілякі чутки про нього, адже рано чи пізно в місті ставало відомо все про кожного, хто щось там важив. Говорили, ніби він не одружився, бо має нахили не такі, як у більшості чоловіків, але й на це вона не звернула уваги, почасти тому, що ніколи не дослухалася до чуток, а почасти через те, що таке казали про багатьох чоловіків, які були поза всякою підозрою. Проте їй здавалося трохи дивним, що Флорентіно Аріса і далі носив чудернацькі костюми, і далі напахчувався рідкісними одеколонами, і далі зберігав свій загадковий вигляд, уже й по тому, як із таким бучним успіхом пробився нагору, досяг влади та почестей. Вона не могла повірити, що цей той самий юнак, і завжди дивувалася, коли Ільдебранда зітхала: «Бідолаха, скільки ж він, мабуть, вистраждав!» Бо Ферміна Даса давно уже дивилася на нього спокійними очима і не помічала в ньому якоїсь журби чи горя: то була тінь, стерта з пам’яті.

Правда, в ту ніч, коли