Читати книгу - "Фантастика Всесвіту. Випуск 3"

вони зустрілися в кінотеатрі, після того як вона повернулася з Флорес-де-Марії, в її серці відбулося щось дивне. Її не здивувало, що Флорентіно Аріса був із жінкою, до того ж із негритянкою. Але вона здивувалася, що він так добре зберігся, що тримався з такою невимушеністю, і їй тоді не спало на думку, що то не він, а вона змінилася після зухвалого вторгнення в її особисте життя сеньйорити Лінч. Від того дня десь протягом двох десятків років вона дивилася на нього поблажливішими очима, а коли побачила його в себе у перший вечір по смерті чоловіка, їй не тільки видалося зрозумілим, що він прийшов, — вона сприйняла це як природний кінець почуття зненависті, як акт прощення і забуття. Через те й стало для неї такою несподіванкою це драматичне відродження любові, яка для неї, зрештою, ніколи й не існувала, а тут раптом відродилася у віці, коли й для Флорентіно Аріси, і для неї вже не лишилося нічого сподіватися від життя.

Смертельна лють, що опанувала її в першу мить, не минула й після символічної кремації чоловіка, і чим менше почувала вона себе здатною погамувати її, тим дужче росла вона й розгалужувалася. І навіть гірше: ті ділянки в пам’яті, де вона сподівалася поховати спогади про небіжчика, поступово, але невблаганно заповнювалися моріжком, де цвіли маки й були поховані спогади про Флорентіно Арісу. Отак вона думала про нього, не люблячи його, і що більше думала, то дужче клекотів у її душі гнів, а що сильніше розгорався гнів, то більше вона про нього думала, аж поки ця мука стала нестерпною і в неї пішла обертом голова. Тоді Ферміна Даса сіла за письмовий стіл небіжчика-чоловіка й написала Флорентіно Арісі листа аж на трьох аркушах, куди вихлюпнула стільки незв’язних звинувачень, стільки образ та дошкульних закидів, аж її опанувало відчуття, що вона дозволила собі найпідліший за все своє довге життя вчинок, і це їй принесло полегкість.

А для Флорентіно Аріси ці три тижні теж видалися неймовірно тяжкими. Того вечора, коли він знову сказав Ферміні Дасі про своє кохання, він довго блукав навмання вулицями, що їх вечірня злива перетворила на бурхливі струмки або на грузьке болото, блукав і з жахом запитував себе, що ж він робитиме зі шкурою тигра, на якого чатував понад півстоліття і якого нарешті вбив. Залите водою місто було ніби в стані облоги. В багатьох домах майже голі чоловіки та жінки намагалися врятувати від потопу бодай що-небудь, і Флорентіно Аріса мав таке відчуття, що це стихійне лихо якось пов’язане з його бідою. Але повітря було свіже й чисте, а зорі сяяли над Карибським узбережжям, як і завжди, незрушні на своїх постійних місцях. Аж раптом усі голоси наче змовкли, і серед тиші Флорентіно Аріса виразно почув той самий чоловічий голос, який вони з Леоною Кассіані чули багато років тому в цю саму пору й на цьому самому перехресті: «Зійшов я з мосту, вмившися слізьми». Ця пісня, в цю ніч і тільки для нього, в якийсь дивний спосіб прозвучала нагадуванням про смерть.

Ніколи так не бракувало йому Трансіто Аріси, як у ті хвилини, бракувало її розважливого слова, її мудрої голови королеви містифікацій, увінчаної короною з паперових квітів. Так уже йому судилося: опиняючись на краю провалля, він завжди розпачливо прагнув ухопитися за жіночу руку. Отож у пошуках жінки, на той час досяжної, він підійшов до Педагогічного училища й побачив світло в одному з довгого ряду вікон дортуару Америки Вікуньї. Йому довелося зробити над собою неабияке зусилля, щоб подолати дідівське божевілля й не забрати її о другій годині ночі, теплу й сонну між своїми простирадлами й ще просякнуту духом дитячої колиски.

На протилежному кінці міста жила Леона Кассіані, самотня й вільна, і вона, звичайно, не відмовила б у співчутті, якого він так потребував, ні о другій, ні о третій годині ночі й за жодних обставин. І він постукав би в її двері посеред пустелі свого безсоння — постукав би далеко не вперше, — але зрозумів, що вона надто прониклива і вони надто люблять одне одного, щоб він міг виплакатися на її грудях, не відкривши їй причини своєї розпуки. Познайомилися вони ще в минулому столітті і перестали зустрічатися тільки тому, що вона вперто не хотіла, аби він бачив її такою, якою вона стала, напівсліпою і по-старечому немічною. Згадавши про неї, Флорентіно Аріса повернувся на вулицю Вікон, поклав у торбину, з якою ходив на базар, дві пляшки портвейну, бляшанку консервів і подався до неї, навіть не знаючи, чи й досі вона мешкає там, де раніше, сама вона тепер чи не сама і чи взагалі вона ще живе на світі.

Пруденсія Пітре не забула їхнього умовного знаку, — дряпання в двері, — яким Флорентіно Аріса повідомляв, що це прийшов він, у ті часи, коли вони вважали себе молодими, хоча молодими вже не були, і відчинила йому без розпитувань. На затопленій нічною темрявою вулиці він був майже невидимий у своєму чорному костюмі, строгому капелюсі та з парасолькою, схожою на кажана, що звисає з руки, і своїми підсліпуватими очима вона не могла його роздивитись, бо він стояв не на світлі, але впізнала його з відблисків вуличного ліхтаря на металевій дужці окулярів. Він скидався на вбивцю з іще закривавленими руками.

— Бідолашний сирота просить притулку, — сказав він.

Це було єдине, що він спромігся сказати, аби тільки порушити мовчанку. Його вразило, як постаріла ця жінка, відколи вони бачилися востаннє, і він розумів, що вона дивиться на нього тими самими очима. Але втішив себе думкою, що через хвилину, коли обоє спам’ятаються від першого потрясіння, вони поступово перестануть помічати рубці, якими посмугувало їх життя, і знову побачать одне одного такими ж молодими, якими вони були в пору першого знайомства — сорок років тому.

— Ти прийшов прямо з похорону, — сказала йому вона.

Так воно й було. Як і все місто, вона теж стояла з одинадцятої години біля вікна, щоб помилуватися похоронною процесією, багатолюдною і пишною, процесією, якої тут не бачено від часів скону архієпископа де Луни. З пообіднього сну її пробудили залпи артилерійського салюту, від яких задвигтіла земля, незграйна музика військових духових оркестрів, безлад заупокійних співів, супроводжуваних бамканням дзвонів на всіх