Читати книгу - "Навіжена зі світу людей, Лариса Лешкевич"

– Бір цілком здатний приготувати сонне зілля, але... – Маріл із сумнівом  похитав головою, – цей настій занадто слабкий, посередній, оскільки я  майже відразу   зумів розпізнати його вплив. Зілля, приготоване Біром, мало б іншу структуру...

– Або він навмисне намагається нас заплутати! – проворчала Інга, анітрохи не сумніваючись у поганих намірах чаклуна.

– То в замку є ще хтось, хто володіє магією? – запитав Адвіан, обережно підбираючись до руки Інги.

Він хотів доторкнутися до неї і не наважувався.

– Постараюся з'ясувати все, що можливо з'ясувати, – відповів Маріл і піднявся, – Залишу вас удвох. Я сам поговорю і з тими дівчатами, і з Лулою. Але пам'ятайте: те, що сталося – лише мить, від цього не повинна постраждати ваша вічність! Ось це, – Маріл  дав Адвіану  флакон, – треба змішати з водою і випити. Тоді твої сили повністю  відновляться.

–  Вибач, – сказав Адвіан, коли Маріл пішов.

– Та тобі, начебто, і вибачатися нема за що,  – зітхнула Інга, – знаєш, у світі людей, у всіляких романтичних фільмах, подібні ситуації трапляються доволі часто... І дурні героїні, замість того, щоб з'ясувати все досконало, починають влаштовувати істерики… Тому я спершу думаю, а потім – роблю!  Але  як згадаю... ці дівки, – Інгу пересмикнуло від огиди, –  повзали по тобі, облизували тебе...

Адвіан мужньо витримав удар. Він на мить міцно зціпив зуби і промовив:

– Вони б не прийшли самі. Їх хтось покликав, причому від мого імені. 

– І кого вони могли послухатися?

–  Лулу...

– Ну ось... все до неї і зводиться... 

– Я хочу помитися, – сказав Адвіан.

– Я теж! А то немов у помиях вивалялася...

–  Інго... 

–  Ні, коханий, я тебе ні в чому не звинувачую... Ти не повинен відповідати за своє минуле. Ми все це обговоримо після... Сьогодні вночі у нас є чим зайнятися. Чесно кажучи, я б, може, й відклала наше щасливе возз'єднання, але, сам розумієш, не вийде...

– Якщо Лула хоч якось замішана, то це її останній день у замку... І дівчата...

– Та залиш ти їх! – Інга махнула рукою, – Вони безсловесні ляльки, наскільки я розумію, роблять те, що їм наказано. І це, між іншим, ти так їх привчив!  Ти хоча б знаєш, як їх звати?

Принц напружився, болісно міркуючи, але згадати не зміг. Він не знав імен цих дівчат. Він ніколи не заговорював з ними за межами спальні. Він не бачив їх, зустрічаючи в коридорах замку.

–  Не знаю... Ім'я  –  це прив'язаність, а я не збирався прив'язуватися, –  чесно відповів Адвіан. 

– Отож! Не можна бути ідеальним у всьому... Я зараз покличу кого-небудь, щоб приготували нам ванну. У мене немає сил робити це самій.

Адвіан обійняв її. Вона не відсторонилася і безсилим рухом  кинула  голову йому на груди.