Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

це приїздив? — спитав граф, що вибіг із хати. Заспаний, трохи опухлий. Він зранку випив кілька чарок самогону, настояного на горіховому шамушинні, й оце спав. Останнім часом чи не щодня граф закладав, усе нудив, що от обходить його слава і не йому пишуть палкі листи прихильниці, не про нього згадують у газетах, і взагалі — на кого він витратив життя своє. Воно б треба було узяти Маєвського за петельки, струснути добряче, наказати не дуріти, а починати писати, бо з журналів нові історії вимагали, а їх катма. Але якось не хотілося мені нікуди втручатися, то навіть самогон від графа не ховав.

— Іване Карповичу, та що з вами? З ким ви розмовляли? — перепитав Маєвський.

— Та у справах людина.

— Не сподобався він мені, — це вже вийшла з хати Єлизавета Павлівна, та не просто так вийшла, а з рушницею.

— Це ще що? — здивувався я.

— Я його на прицілі тримала з вікна другого поверху, весь час, поки ви розмовляли. Погані в нього очі. А у вас порожні. Боялася за вас, — Єлизавета Павлівна була стривожена.

— Все добре. Накривайте стіл, будемо обідати, а я зараз.

Піднявся до свого кабінету, потім у башточку, з якої видно було всю околицю. Приклав до очей бінокль і почав роздивлятися навкруги, бо сприйняв слова гостя серйозно. Продивився все, нічого підозрілого, мене вже їсти покликали, коли наче побачив відблиск якийсь у кущах по обніжку поля. Я давай придивлятися. Наче кущі, і все. Мене знову за стіл просять, а я сиджу, дивлюся. І нарешті видивився якогось чоловіка. Що сидів і щось желіпав. Курячу ніжку. Ну, це не страшно, погано було, що біля чоловіка була підзорна труба, у яку він роздивлявся мій хутір. З того місця чудово було видно не тільки хто поїхав чи приїхав, а ще й будинок за парканом. І це мені страшенно не сподобалося. Я пішов до столу, їв, жартував, радив графу менше пити, але Маєвський казав, що у тверезому стані натхнення його оминає, і знову хильнув кілька чарок самогону на шамушинні, до якого останнім часом дуже розохотився.

Після обіду попили ще чаю, я піднявся до кабінету, знову подивився з башти. Чоловік продовжував спостерігати за хутором Я ж дивився за ним.

— Щось сталося? — спитала Єлизавета Павлівна, піднявшись у кабінет.

— Ні, але може статися. У мене прохання. Зараз же покличте Уляну Гаврилівну з Монікою в дім, зачиніть двері й не виходьте. А я скоро повернуся.

— Що відбувається?

— Я й сам не знаю. Хтось слідкує з хутором Можливо, якийсь газетяр, що полює за сенсаціями, а можливо, щось інше.

— Це якось пов’язане з тим чоловіком, що приїздив до вас?

— Сподіваюся, що ні, але треба перевірити. Залишайтеся вдома. Коли граф проспиться, передайте йому, щоб теж був напоготові. Тримайте зброю під рукою. Краще дарма готуватися, аніж бути неготовими.

Я узяв з собою револьвер та рушницю, переліз через паркан, який огороджував сад, зістрибнув у кущі й обережно пішов до невідомого спостерігача. Чесно кажучи, іти мені не хотілося, казав собі, що краще б залишився на хуторі й там чекав гостей. Але знав я, що завжди бити треба першим, а не чекати. Вести треба гру, а не дозволяти вести себе, наче кабанчика до різника. То пішов. Довелося зробити гак, щоб зайти зі спини. Невідомий спостерігач не чекав моєї появи, сидів собі на невеличкій колоді й палив цигарку. Середнього росту, худенький, одягнений погано, босяк. Але не дурень. То коли відчув дуло рушниці на своїй потилиці, смикатися не став, лише обережно підняв руки.

— Ти хто такий? — спитав я, коли обшукав його, забрав ніж, кастет і майже порожню фляжку з якої тхнуло горілкою.

— Я, та так, мандрую просто, оце сів відпочити, — залопотів він. Я збив його з колоди, додав кілька разів ногами, щоб переконати у серйозності намірів. Він крутився на землі й стогнав.

— Пристрелю ж. Кажи! — налаштований я був рішуче, і він це відчував. Принишк, припав до землі.

— Не треба, не треба стріляти!

— Тоді говори.

— Мене попросили подивитися за хутором.

— Хто попросив?

— Не знаю, якийсь чоловік!

— Бачу, ти не хочеш жити. Ну, воля твоя, — я натиснув дулом рушниці на його спину.

— Ні! Ні! Я все розповім! Все!

— Слухаю. Тільки дивися, якщо мені ще раз доведеться просити тебе не брехати, то я краще вистрелю. Зрозумів?

— Так! Так! Я слідкував за хутором, бо Гриша наказав.

— Хто такий Гриша?

— Бандит з Бессарабії. Ми з ним познайомилися на каторзі в Нерчинську, він там десятником був. Потім разом утекли звідти.

— Навіщо він наказав слідкувати за хутором?

— Він хоче пограбувати вас Ви ж Іван Карпович Підіпригора?

Так?

— Пограбувати? Мене? Він що, з дуба впав? — обурююся такому нахабству. Бо ж завжди злочинці тікали від мене, наче чорт від ладану, а тут диви як.

— Я йому казав, що не треба, що ви — найкращий сищик імперії, але він уперся, сказав, що ця справа дасть і грошей, і слави. Гриша впертий, як у щось вшнипиться, то нічого вже не зробиш! А тут впевнений, що славу отримає!

— Що за часи такі, коли бандитам знадобилася слава? — дивуюсь я.

— Гриша славу любить. Сам казав, що коли грабував провінційних панів у Бессарабії, про нього писали газета. І він ті газета збирав, цілий стос мав. Він досі любить про це розповідати і каже, що якщо пограбує вас, то стане відомим на всю імперію.

— Хіба йому не треба ховатися?

— Він не хоче ховатися! Він хоче говорити «Я — Котовський!», і щоб усі одразу піднімали руки й тремтіли від жаху. Він думає, що, пограбувавши найкращого сищика імперії, стане найбільшим її злочинцем. Так він казав!

— Коли він піде на справу?

— Можливо, й сьогодні.

— Який у вас план?

— Підійти вночі, отруїти собак, зламати замок на дверях, захопити дитину.

— Що?

— Дівчинку, Моніку, вашу доньку. Гриша каже, що якщо вона буде у нас в руках, то ви виконаєте всі наші вимоги. Це Гриша так каже, він ще той вилупок! Це він усе вигадав! — поспішно каже бандит, почувши, як важко я дихаю.

— Він приїде сюди?

— Так, коли почне сутеніти, я