Читати книгу - "Повернути себе. Том 0. Передісторія, Олександр Шаравар"

        — Правильно, зараз краще перестрахуватися,- погодився зі мною лейтенант.

            —   Що у нас щодо втрат? -- запитав я в нього.

         —  У моїй групі не постраждав ніхто завдяки вам, а от з іншими не все так добре. Скажу навіть дуже погано, із шістдесяти осіб вижило тридцять три, з них тринадцять перебуває у вкрай важкому стані. Триматися тільки завдяки хімії з аптечок.- відповів злий Ангор, було видно, що він розлючений від таких втрат.

         —  Давай усіх важких у шаттл до дружини, коли вона прилетить, у нас медичний центр кращий за ваш буде. Решту на базу до вас,- відповів я Ангору.

        —  Ми ж це так не залишимо? - запитав, дивлячись на мене з надією Ангор.

        —  Не залишимо,- відповів я йому,- Вони ще пошкодують, що зв'язалися з нами.

        —  Прошу якщо це можливо, я хочу брати участь у цьому,- попросив мене лейтенант.

         — Згоден, але нам перш ніж щось робити необхідно все спланувати. Тож не чекай швидкого результату,- сказав я у відповідь Ангору.

         —  Я все розумію, але смерть хлопців прощати не можна,- відповів Ангор.

         —  Ніхто і не збирається прощати,- відповів я і відійшов у бік шаттла Ліки, що заходив на посадку.

         Хлопці тим часом акуратно діставали із завалів поранених, намагаючись не нашкодити їм ще більше. Також діставали і тіла загиблих, але від них залишилося не так вже й багато. Більша частина загинула, коли стався вибух, який знищив підземну базу.

        Як вдалося з'ясувати, жодної бази там не було, там залишалися підземелля з часів першої спроби колонізації цього супутника, що сталася понад п'ятсот років тому. Спроба та виявилася невдалою, і вже за десяток років після початку ті, хто вижив, покинули цей супутник, не вжившись із досить агресивною природою.

       І саме туди нас намагалися заманити, на щастя для мене я опинився в групі, що мала забезпечувати прикриття і не брати участі в безпосередньому штурмі, інакше я б однозначно загинув, і не допоміг би мені навіть захисний артефакт, який максимум на кілька хвилин відтермінував би мою смерть.

      Все-таки не впевнений, що кілька десятків тонн каміння він зможе тривалий час утримати. Яким би він потужним не був, але стаціонарне навантаження явно не те на що розраховували його творці.

     Хлопцям не пощастило, щойно вони проникли на третій підземний рівень, стався потужний вибух, який знищив підземелля і одночасно агентів служби безпеки. Ті, хто опинився на першому-другому рівні, ще мали шанси вижити, ті ж, хто опинився на третьому, взагалі там було без варіантів.

    Що приємно, підривники не розрахували міцність підземель. Вони вочевидь сподівалися, що будова буде повністю знищена, але це виявилося не так, що і дало змогу вижити частині хлопців.

      Уже за хвилин двадцять сюди прибудуть рятувальники і будуть розбиратися з тим, що тут сталося, і шукати рештки агентів, які залишилися в підземеллі навічно. Але ж ці люди загинули через нас, більшою мірою через мене.

      Розпочаті думки з власної вини довелося зусиллям волі прибрати вбік, зараз не час для них. Ледве шатл опустився на висоту метра, як запрацювали стоянкові антигравітаційні подушки і він завис над поверхнею. 

      Можна було й виставити опори, але в такому разі шатл просто провалився б у землю на всю довжину опор. П'ятдесят дві тонни металу все таки не жарт на три тоненькі опори. Лише спеціальне покриття могло утримувати таку вагу, не руйнуючись під нею.

      Після посадки шаттла зі мною звʼязалася Ліка і зажадала повної доповіді про те, що сталося. Скинувши записи з камер скафандра, я втомлено застрибнув у трюм шаттла і став допомагати за допомогою телекінезу завантажувати поранених.

        Медики, які прибули на медичних ботах, отримавши дані зі скафандрів тяжкопоранених, сказали, що вони їм нічим допомогти не зможуть, немає у нас у державі відповідного устаткування, і рекомендували помістити їх у кріокапсули і відправити в розвинену державу на лікування. Оновивши витратні матеріали аптечок і заливши рани спеціальним гелем рани, вони пішли працювати над ранами інших постраждалих бійців.

        Поглянувши на поранених, я мушу визнати, що такі поранення справді мало сумісні з життям. Чого варта голова одного потерпілого, шолом під час вибуху розколовся і осколками зрізало частину черепа, пошкодивши навіть мозок. 

     Але ж це були не найстрашніші поранення. Були й ті, де розкрита грудина з серцем, що б'ється, щоправда, там це відбувалося лише завдяки медичному модулю, який прагне утримувати в живих власника.

     Ледве занурили останнього, я зв'язався з Ангором і попросив, щоб він поговорив із хлопцями і ті не поширювалися про побачене в сьогоднішньому бою. Після цього сів у крісло другого пілота і звернувся до Ліки.

       —  З такими ушкодженнями вони не виживуть, не впевнений, що й медична капсула сьомого покоління зможе їх вилікувати,- сказав я.

       — До чого це ти говориш? - вирішила уточнити Ліка, - Я й сама бачу, що це мерці, які лише з нагоди ще перебувають у світі живих.

        —  Давай до Мікіль, як на мене лише мільєр і впорається з такими травмами. - сказав я Ліці.

        —  Ти впевнений? - запитала вона в мене, - Адже це буде дивом одужання після таких травм. З'являться різні запитання.

       —  Впевнений, зрозумій вони постраждали через мене. І якщо з убитими я нічого вдіяти не можу, то хоч їх я маю врятувати... - сказав я вперто, не розуміючи, чому Ліка не хоче їх лікувати.

       —  Так, це твоє рішення, але ти маєш розуміти, що всіх довкола врятувати не зможеш.- вимовила Ліка.

      —  Це я прекрасно розумію, але їх, якщо є така можливість, я маю врятувати. У їхньому стані я винен, якби я не вирішив розвіятися, то сумніваюся, що їх там чекав би настільки гарячий прийом, - відповів я.

     —  Починаєш думати,- промовила задоволено Ліка,- Мені знадобилася смерть моїх найкращих друзів, щоб зрозуміти всю важливість і відповідальність своїх вчинків. Тобі ж смерть кількох десятків невинних людей. Сподіваюся, наступного разу думатимеш, перш ніж погоджуватися на чергову авантюру.