Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Із кожним, хто вписаний у мою книжку, маю гарні стосунки. З одними бачуся раз на рік, з іншими принагідно, з третіми раз на місяць. Але серед них немає жодного, з ким хотів би бачитися щодня. Може, піти до оцієї добродушної пари: Івана та Наталі? До них заходжу частіше, бо можу поговорити про книги, кіно, музику і про колишніх наших університетських товаришів. Те ж, що в мене на душі, навряд чи їм цікаве, бо вони переповнені собою. Тобто це бездітна пара, відтак жінка, ота Наталя, не маючи дитини, всю свою увагу переключила на чоловіка і пецькає його, як може, а той від того цілком розледащів. Мені ж під цю хвилю потрібна людина, яка після того, як піду, не будуватиме на моїх кістка надгробка. Кілька разів мигав перед очима й телефон колишньої дружини, але чомусь не спинявся на ньому. Оце маленьке жонглювання листками, тасування цифр — вони відпливають і тонуть: арифметика для п’ятого класу: віднімання, додавання, множення. Але більше віднімання, тобто відкидання — їх стає все менше й менше, отих цифер, відпливають і тонуть, гинуть, поринають, руйнуються, розвалюються, слабнуть, а все це означення колапсу, вони блідіють і зникають із білих сторінок, тобто я стукаю горішком по стовбуру, а білка моя не приходить — ось воно, снігове поле, думав я. В повітрі й справді пролітали сніжини, пливли і тонули, чи радше танули. Я на цій алеї, як куля, яку заніс сюди вітер; і мій зір таки повертається на ту сторінку, де записано телефона колишньої дружини, і спочиває на цифрах. Тоді слух мій начебто прочищається, і я чую, як у глибині парку стукають доміно пенсіонери. Серед них напевне сидить чоловічок із пергаменним сухим обличчям, і на ньому й зараз проступає мука…

У той день я нікому не потелефонував і ні до кого не пішов, а колишній дружині подзвонив пізніше, коли вся ця історія зібралась у мені в повній системі своїх знаків, після того, коли пішов на горба, покритого ніздрюватим, скрижанілим снігом, до дерев, котрі сплять, і до птахів, що невідь-чому зібралися тут, покривши горба чорними тінями. Саме тоді я й подумав, що в мене є ще долинка, далеко звідсіля, завше зелена і завше з квітками, котрі звуться «мило», хоч я чудово знаю, що в цю пору вона також гола й порожня. І осокори цілком безлисті, а по ній, як по п’ятачку сцени, можливо, мечеться нещасна людська постать — більше тінь, як людина. Вона схопилася за живота, звела до неба обличчя із виряченими очима і з пергаменною шкірою, і беззвучно кричить та волає; вона просить у неба не помочі й не прощення за нікчемне своє життя, а тільки звільнення від муки, адже це волає жовч, яку пролила на цю землю. Земля ж спить, земля замерзла, земля покрита крижаною шкіркою колись проталого снігу. І струмок на тій галявинці омиває сніг, хапає його беззубими ротиками, і через це плескоче й біжить, бо знає: все скоєне в житті — вже скоєне; все, що ти вчинив, — учинив; гріх твій — гріх, а зло твоє невідмивне; воно проливається у вічність, і його не повернеш, як не повернеш до джерела струмка. Але є ще й інша правда: правда нашого, чи й чужого, чи взагалі людського болю. Цієї правди також не треба забувати, бо це речі, які не можна викидати на смітника!..

На роботу я потелефонував наступного дня. Слухавку взяла колежанка. Сухим, спокійним голосом я сповістив, що з роботи йду, на що колежанка відповіла довгою паузою, а тоді таким же голосом сказала, що воля моя і що вона моє рішення завові передасть. На моє запитання, чи зав на роботі, сказала, що його нема, але дзвонив і питав, що я вирішив. Я попрощався і почув суху відповідь.

Насамкінець можу сказати: зав довго на роботі не втримався, його відіслали на пенсію, а місце начальника посіла моя колежанка. Трудову книжку я забрав в історичному музеї, якого ми були філіалом, отож туди більше не пішов; там-таки мені сказали, що є місце в музеї іншому, присвяченому війні, але поки що туди не ходив. Бо мені треба отямитись, окрім того, я мав право на відпустку. І я зробив собі відпустку, яка дотяглася до цього дня, коли відчув, що історія та стала докресленим колом, у середині якого запеклася біла і мертва сіль. Саме тоді я й потелефонував своїй колишній жінці, тобто постукав об дерево…

Купую пляшку і йду у знайомому скерунку: вибору в мене нема. Конкретно на певну годину не домовлявся, але вдруге дзвонити не хочу: хай вирішить усе збіг обставин. Бо коли не застану її вдома, це значить, що такий вирок долі. Але вона відчиняє, навіть не дивується, навпаки, ошатно вдягнена, ніби чекає гостей. Бо, як і моя колежанка, розумніша за мене.

— Ти що, — спитав я здивовано, — чекаєш гостей?

— Звичайно ж, — каже вона з усією жіночою наївністю. — Тебе!

Друге, що невдовзі відкрив: її хлопця, сина отого шаленого мотоцикліста, не було: його забрали, як сповістила моя колишня дружина, її батьки. Отже, вечір заповідався стати інтимним. Я поставив пляшку на столі й роздягся.

— Голодний? — спитала вона тим-таки тоном, яким питала, коли жили разом.

— Як вовк, — у тон їй відповів я, бо так колись відповідав.

— О, я відчувала, — сказала колишня дружина й тріумфально всміхнулася. — Спекла тобі качку з яблуками.

Колись качок із яблуками я любив. Але не їв їх відтоді, коли ми розлучились.

За вікнами вечір, хоча й непізно. Але в грудні дні короткі. Дивлюся на незавішені темні вікна і раптом відчуваю: у квартирі тепло.

Колишня моя дружина, очевидно, за мною стежить. Помітила мого позира на незаслонені вікна, тож пішла і затягла їх завісами. На тих завісах намальовано осінній ліс, у тій порі, коли листя ще навпереміж жовте із зеленим. Саме та пора, коли жучки-літачки випускають із писків слину, і вона перетворюється в тонкі нитки бабиного літа. І я відчув, що ті