Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Колишня моя дружина йде на кухню, а я сідаю й приплющуюся: тіло мені гуде й стогне. Начебто цілий день вантажив цеглу, й оце тепер, нарешті, можу відпочити. І я відпочиваю, намагаючись не думати ні про що. Часом людині треба й такого. Але одне мені неясно: хто кого покликав, постукавши горішком? Та й хто, зрештою, білка: я чи колишня моя половина?

Признаюся, сентименту школа, в якій провчився десять років, у мені не залишила; більше, в душу в’їлася її рутина: химери й несправедливості вчителів, їхня глуха бездуховність і хворобливе старання виховати з нас ґвинтиків якоїсь там машини, тобто свою місію вони не раз розуміли не як сіячів доброго й духовного, а своєрідних токарів чи ковалів, котрі на станку чи молотом на наковальні (станок чи наковальня — це й була школа) плющили нас і обтесували, щоб потім ми пригідніше могли загнатися в якусь насущну пройму. Чи не тому, покинувши школу, я не мав за нею жалю, а коли відходив у білий світ і коли востаннє озирнувся, здалося, що будівля школи складена не із цегли, а з моїх поранених і понівечених днів, вікна тримали хрести моїх поразок, а скло — неначе скрижаніла нудьга. Бляха даху уздрілась, як покришка коробки, в якій я мусив вовтузитися, ніби жук, закинутий туди шибайголовами, яким немає діла, що той жук у коробці відчуває. Отож мій відхід у білий світ і став польотом отакого звільненого жука, і, вибившись чи вирвавшись на волю, відчув величезне полегшення, ба радість, адже наді мною розгорнулося безмежне небо, а попереду тяглися невимірні стяжки доріг, при цьому весь довколишній простір бринів сонцем і тугим від трав’яного та квітчастих настоїв повітрям.

Я не раз приїжджав додому до батьків, але ніколи школа не кликала моєї душі, а коли випадково проходив мимо, то це не було інакше, як коли б проходив повз якусь іншу споруду — стоїть, то й на здоров’я! І ніколи при цьому не бриніла мені в серці жодна струна — був я тоді темний і байдужий, а коли хтось із моїх знайомих сентиментально пригадував шкільні роки, здивовано й холодно його обзирав — невідь-чому мені здавалося, що ті виливи творяться не від справдешнього зворушення, а з причини простішої: система людських відчуттів, гадалося мені, не раз складається, як із блоків, із шаблонів, якими ті відчуття карбуються. Прийнято розчулюватися босоногим сільським дитинством, от людина, вихідець із села, це й чинить, прийнято із зітханням згадувати шкільні роки, от вона й згадує, а насправді, рефлектував скептично я, всього цього не існує, отже, все це є складником якоїсь великої, вибачте на гострім слові, брехні, якою часто й стає людське життя.

Але одного вечора щось зі мною сталося. Може, тому, що я приїхав до батьків вичерпаний та порожній, а ще більше втомлений. І мені зовсім не захотілось милуватися безмежним небом над головою, хоча у великому місті, де я живу, ніколи такого неба не побачиш, було воно на той час нако-письком повітря та й не більше; утомився я міряти шляхи — може, це сталося тому, що на тих шляхах притоптався, а може, й від того, що в мені тяжко вмирало чи не бажало вмирати, засмічуючи душу, кохання, яке й коханням не назвеш; факт той, що, намагаючись утекти від шиб школи, що відсвічували мені нудьгою, я ні до чого особливого, й гарного, й вивищеного не прибився, хіба дійшов до того, що скрізь став відчувати оте скло нудьги. Одне слово, мав я на душі осінь, осінь була й навколо, а моє стривожене єство плакало від дивних і незрозумілих відчувань. І ось іду рідними від дитинства місцями й рефлектую.

Сухувата прохолода із запахом осінніх вогнищ на городах, вікна цідять крізь шиби ще розріджені потоки світла; біля магазину світліє вітрина й окутався ясним колом ліхтар. Пісок жорстко скрипить під ногами, але мені приємний цей звук. Він ніби виходить із сьогоднішнього вечора й веде знайомою площиною. Наче стара, втомлена тварина, маячіло попереду якесь авто: їхало від мене чи до мене, а найпевніше — стояло, тільки вечірні хвилі його поколихували. Я несвідомо запустив руку за паркан якоїсь садиби й налапав прохолодні, жорсткі пелюстки ледве видної жоржини, — коли ламав її, сік бризнув мені на пальці. Запахло так, як можуть пахнути восени зламані стебла жоржин — прохолодою вересня і пряним прив’ялим духом, я занурив у квітку обличчя. В глибині двору загавкав собака, трохи запізно помітивши моє вторгнення у світ його сторожі, але мені було байдуже до того, бо я раптом пізнав, що над усім панує тиша. Якась глибока, особлива, з містичним присмаком тиша. На щоці схолола залишена квіткою росина, здавалося, я й сам починаю пахнути, як і квітка, гіркуватою дозрілістю зелені, якій надійшла пора до відходу. І саме в цей момент відчув, що мене владно й беззаперечно покликала до себе школа, десь так, як кликала дитиною для нових зачарувань чи розчарувань.

І ось переді мною горять між сірого вечора великі вікна, зі своїми тими ж таки, що й раніше, хрестами, і я зупиняюся біля вогкуватого паркану. Темніють занедбані клумби, на яких ще світяться темні зірочки айстр, далі — загорожа палісадничка, а за нею бетонована потріскана доріжка. Крізь розчинену кватирку раптом вирвався високий методичний учительський голос, а на другому поверсі, там, де колись була, а може, є й тепер, учительська, хтось підійшов до вікна. То був чоловік, визирнув, а тоді став до мене спиною, і я упізнав його — директор, бо тільки в нього були оті похилі, як у жінки, плечі й видовжена голова. Голова захиталася, здається, директор щось говорив, а мені здалося, що та тінь у вікні — із тіньового театру. І мене охопило раптом дивне почуття, бо хіба всі ми, незважаючи на наші переконання й гадку про себе, — не є тінями такого театру? Я стис штахетину паркану й відчув, що цілком розчавив крихке жоржинове стебло. Квітка мертво відкинула голівку, і я знову занурив у