Читати книгу - "Привид мертвого дому. Роман-квінтет"

Я підійшов до школи впритул і рушив бетонованою доріжкою попід вікнами — мені конче захотілося зазирнути в колись свій клас, адже саме звідти нещодавно вирвався гучний методичний голос моєї вчительки.

Вона сиділа за столом, отой токар чи коваль, що випилював чи виковував із нас ґвинтики до якоїсь там машини, але в цю мить я раптом подивився на неї цілком іншими очима: її добродушне обличчя, повне зморщок, виглядало в електричному світлі ефемерним та незнайомим, висока старомодна зачіска збирала волосся в білу кучму, а пласкі пальці крутили гранчастого олівця з гострим червоним кінчиком. Я стояв, вціпившись у підвіконня, руки в мене пахли осінньою жоржиною, жоржина пахла цим вечором, і дивний місяць світив у мене над головою. В цей час і задзеленчав дзвоник, тіло моє розслабло, я відпустив підвіконня і повільно відступив. Але продовжував незмигно дивитись у вікно. Вчителька встала, взяла туго набиту течку і повільно пішла до дверей. І я побачив її старечі похилі плечі й узуті в давно не нові, але старанно вичищені, туфлі, ноги, на яких увіч були роздуті вени, хоч їх і ховали прості панчохи. Стареча рука тримала потріпану ручку течки, і я раптом здригнувся, бо уздрів уперше в учительці не ковача наших бідних дитячих душ під шаблони, заповідані не нею і не в цьому просторі, а звичайну, як і я, людину. Сторожко й пильно вдивлявсь у той образ, і мене знову невідь-чого торкнув жаль, ніби я збагнув щось таке, що мав би знати давно, але досі це було зачинено для мене сімома замками. Збагнув це, дивлячись, як іде через клас моя колишня вчителька, повільно й довго, начебто ця хвилина зумисне продовжилася й неприродно розтяглась.

Відступив глибше у сутінь, а за спиною вже мчав звільнений, гомінливий вихор. З галасом вивалювалася з дверей дітвора, і вечір раптом зник, загнаний у чорні, вогкі кутки. Повз мене проносилися верткі й невгавучі людиненята; цілі юрби школярів залили шкільного двора, і я опинився серед вирливого, крикливого моря стрижених голів, косичок з білими бантами, серед такого запаморочливого і раптового гамору, що застиг і знову зчудувався. Малий головатий хлопчик з розгону буцнувсь об мене, і до мене повернулося, світячи темними очима, дитяче лице. І ми раптом зв’язали міцно себе поглядами, здається, обох нас пронизав несподіваний струм, і на секунду позавмирали вражені — мені увіч здалося, що це був я сам, тільки з дитинства, а що здалося йому? Але за мить тонкі нитки, що так несподівано зв’язали нас, обірвалися, і хлопчак уже мчав од мене геть, влившись у дитячу юрбу, бо був нею плоть від плоті, і вже цілком забувши про нашу зустріч і мимовільне одкровення.

І вечір знову прийшов до мене. З-за парканів дихнуло густою прохолодою вересневих садів, і в тому диханні прочувся настрій осінніх яблук. І я глибоко дихнув цим запахом та настроєм — плоди садів ніби осяялись у темені з усіма своїми погідними лініями та формами. І знову я почув дивний із вечора погук — школа не відпускала мене, а все ще вабила.

Дітей уже не було, тільки в глибині ще обзивалися тонкі голоси і збуджено довго, з видимою насолодою гавкали прив’язані біля хат собаки, очевидно, признаючи й пізнаючи своїх малих господарів та приятелів. Школа вже не мала освітлених вікон, хіба одне, мабуть, там затримався чи директор, чи хтось із учителів. І мене знову сколихнуло дивне, я б сказав, екстатичне почуття: здалося, що під ногами заворушилася і зашепотіла про щось трава.

Трава, яка колись була піском, але під дією весен, літ, осенів та сонця народилася бозна-коли сама від себе, переживши одну із найдивовижніших метаморфоз. Вона не боїться, бо не знає, що таке страх, і не думає, бо не знає, що таке думки, а тим більше — живе. Бо росте і відчуває тік соку в стеблах. Бо існує сонце і його милосердя. До всього іншого їй немає діла… Коріння її там, в іншому світі, де також існують свої форми, але як їх збагнути? Де те, що було стеблом, а так само коренем чи, може, листком? Де те, що було колись каменем і піском? Вона, трава, не відає цього, але знає свою мету. Треба їй пити й пити, тягтись і виростати, бо там, куди вона тягнеться й виростає, — зелений хміль, зелена вибуялість, там вітає цю божеську роботу сонце, там вітри й проміння, тепло, яке проникає й сюди, там оксамитні ранки й золота роса.

Трава не знає нічого про осінь, хоч осінь її убива. Осінь і холодні ножі, холодні роти і холодний іній замість роси. Незримі шаблюки січуть її й попелять, а сонце мудро всміхається здалеку. У нього годі знайти співчуття, тож трава розсипає навколо, як сльози, насіння. Так велить їй чинити і сонце, і ті холодні роти — вона ж покірна, адже ніхто не може опертися повелінню сонця, а коли це трапляється, тоді звучить вічна й мертва пісня піску.

Я озирнувся і помітив, що міцно стискую пониклу й помнуту жоржину. І раптом зрозумів, що все це значить і чому покликала мене сьогодні давно вмерла в моїй душі школа, та й чому так раптом заговорила під ногами своєю таємною мовою трава. Збагнув, що є речі, які здаються мертвими, та мертвими вони не є, бо в усьому, що колись живило наше тіло й серце, таки заховано вічного Духа. Я зрозумів: не завжди відчуваємо й розуміємо того Духа, але не він у тому винуватий, а ми самі. Бо так само, як ніколи раніше, не бачив я в своїй учительці   п р о с т о   л ю д и н у, так не бачив і у школі того Духу, про якого, можливо, нічого не відав ані директор цієї школи, ані її вчителі. Бо коли вони