Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— А навіщо вам режисер з Німеччини?

— Бо дуже талановитий! Сам Фрідріх Плумпе!

— Ніколи не чув.

— Ну, він маловідомий глядачам. Але справжній талант! Ми ледь його витягли, сам Ханжонков їздив його умовляти! І, звісно ж, він ніякий не шпигун, він — людина мистецтва!

— Ну, нехай, але я вам до чого?

— А щоб відволікти увагу. Бо от зараз усі тільки й балакають про того Плумпе, що от німця привезли. А коли ви з’явитесь на майданчику, то всі вмить про нього забудуть. І хай хоч хтось потім скаже, що ми не патріоти, чи щось таке! Всі знають, що Іван Карпович Підіпригора — стовп самодержавства! Всі чули, як ви припинили заворушення в Ромнах одною палкою промовою! Ваша участь у фільмі зніме будь-які питання! Тому й важлива ваша присутність.

— Тобто тільки щоб мною прикритися?

— Ні! Ні! Нам і ваші знання потрібні, думки. Але потрібне і ваше ім’я. Я сказав усю правду. Дуже прошу вас, Іване Карповичу, поїхати. Ми хочемо зняти велике кіно, яке увійде до історії! В нас є для цього все, і нам конче потрібні для цього ви.

— Я не хочу знову мати справу з газетярами.

— А їх і не буде! Вхід до знімального майданчика закритий. Вони лише знатимуть, що ви там, і все! Ніхто не буде вам заважати!

— Ні, я не поїду, — кажу рішуче, бо в мене й так репутація ледь не бунтівника, не вистачало ще, щоб зрадником називали. Хай їм грець!

— Іване Карповичу, можна вас на хвилину? — питає Єлизавета Павлівна. Вона хоч і була у сусідній кімнаті, але все чула.

Виходжу, вона причиняє двері. Підходить до мене.

— Іване Карповичу, зголошуйтесь, — каже рішуче..

— Що? — дивуюся я.

— Вам треба поїхати з хутора, побути між людей, розвіятися.

— Я не хочу нікуди їхати!

— Я знаю. Тому прошу поїхати. Це нескладна справа, однак вона відволіче вас.

— Від чого? — дивуюсь я. Єлизавета Павлівна дивиться мені в очі.

— Іване Карповичу, ви дуже змінилися після того клятого Кавказу. Я сподівалася, що вам просто потрібен час, але бачу, що вам потрібна кардинальна зміна оточення.

— Зі мною все добре, я...

— Ні, Іване Карповичу. Не добре. Ви наче зламалися під час полону. Уляна Гаврилівна вважає, що вас зачаклували, але я не вірю в магію. Просто заважкі випробування. Але вони позаду, тепер треба забути про них і жити тим життям, яке було в вас раніше. Займатися справами, писати з графом оповідки, бути таким же сильним і веселим, як раніше. То їдьте, Іване Карповичу, прошу вас Якщо не переконала, то просто виконайте моє прохання. І Уляни Гаврилівни. Будь ласка. Поїдьте заради нас усіх.

— А в чому справа? — це прибіг граф. Прокинувся нарешті. — Що відбувається? Чому мене раніше не розбудили? Ну, чого ви мовчите? Що за змова? Це неввічливо!

— Графе, помовчіть, будь ласка, — каже Єлизавета Павлівна, як завжди переконливо.

Я не знаю, що робити. Мені не хочеться їхати з хутора, тут мені добре і затишно. Але я справді закляк. От із цим Гришею, ледь схопив його, аж тремтів увесь від нервів, а це ж простий босяк. Дрібна справа, раніше це мені було раз плюнути. Тепер же ледь спромігся. І нічого мені не хочеться, тільки б удома сидіти, спати, їсти та за Монікою споглядати.

— Добре, Єлизавето Павлівно. Зроблю, як ви просите. Може, і справді треба мені прогулятися, а то таки засидівся, — кажу їй, і вона аж розквітає, така задоволена.

— Та в чому ж справа? — хвилюється граф.

— Їду я до Києва На зйомки кіно. На тиждень.

— Мене візьміть! — аж закричав.

І так до мене причепився, що довелося з представником кінофабрики домовлятися, щоб і Маєвського з собою взяти. Анатоль швидко погодився і невдовзі вже ми поїхали з хутора Граф як дізнався, що сама Анастасія Кольцова буде на зйомках, так аж слиною почав пирскати, казав, що це улюблена акторка і велика честь.

— Треба буде обов’язково про цю справу написати! — шепотів граф, коли ми відійшли від машини на перепочинок.

— Яку справу?

— З Кольцовою!

— Так немає ж ніякої справи. Посидимо на майданчику, і все.

— Вигадаємо справу! Що ж дурнем сидіти? Вигадаємо! Таке вигадаємо, що читач пальці облизуватиме! І тут я вас прошу, Іване Карповичу, дати мені більше місця.

— Що дати? — дивуюся я.

— Місця. А то що це граф Маєвський в оповідках на рівні Уляни Гаврилівни, а то й собачок ваших. Другорядний персонаж! Це неправильно, я — вартий більшого!

— Чого ж неправильно, якщо я сам завжди розслідую?

— Неправильно, бо засовуєте ви мене завжди. А у всіх великих творах літератури героїв завжди двоє. Дон Кіхот і Санчо Панса, або ті ж самі Шерлок Гольмц та доктор Уотсон! Або... Ну, коли два герої, то тут і діалоги можна добрі вписувати, і так далі. То прошу вас саме тут посунутися, щоб ми змогли удвох і з надзвичайним блиском розіграти цю справу! Сама Анастасія Кольцова буде з нами!

Граф умів захопитися і злетіти високо-високо у своїх мріях, щоб потім боляче звідти гепнутися. Але треба віддати належне, що як боляче не падав, а жодного разу не вбивався. Тобто покрекче граф, а потім заллє горе наливкою — і за кілька днів уже такий, як і був.

— Я дуже вдячний, Іване Карповичу, що ви відгукнулися на наше прохання, — каже Анатоль Куйбіда, коли ми вже у машині. — Розумієте, це буде справді пречудовий проект. Найкращі актори, режисер-геній, великий бюджет, у нас є все!

— А звідки гроші?

— Фінансує кінофабрика Ханжонкова, яка отримала гроші від невідомих шанувальників пані Кольцової.

— А оцей німець, він що, насправді такий талановитий?

— Надзвичайно! Він зараз найкращий у Європі. Ми б його ніколи не перехопили, але компанія, на яку він працював, збанкрутувала, а тут ми запропонували йому зняти фільм із бюджетом, який дасть можливість йому виконати всі задуми. Дивовижний збіг обставин — і ось пан Плумпе вже у Києві! З нашої кінофабрики до нього приставлений молодий режисер Володимир Бутурлін, що намагатиметься навчитися всього в німця. Для Бутурліна довелося особливий дозвіл, брати, бо він колись мав зв’язки з революціонерами, навіть у тюрмі сидів.

—