Читати книгу - "Царівна (збірник), Ольга Юліанівна Кобилянська"

Вернувши до хати, вона розклала знов огонь. Що мала робити? Взялася передусім ворожити зерном-кукурудзою. Чи було оце вночі в неї добро, чи лихо?

Не доворожилася.

Зерно не падало в пару. Скільки і змішається, не кине вона ним, а воно все не в парі укладається. Все не до рівного числа…

Мавра задумалася.

Вона відчуває виразно, що вчинила зле, не впустивши чоловіка в хату, що з того вийде горе…

Кождої погідної неділі ходить Тетяна, пишно пристроєна, до своєї старої приятельки Маври на Чабаницю в ліс понад яр.

Так і сеї неділі.

Зірвавши в зільнику пишні два червоні великі маки та заквітчавшися ними з обох сторін лиця, виглядала в золотих півмісячиках своїх, що достала колись від Маври і задля яких була в селі названа змалку «туркинею», – прегарно.

Так пішла.

Опинившися врешті коло Мавриної хати та переконавшися, що двері знадвору були старанно зачинені, вона вгадала, що Мавра вийшла або в сусіднє село, або шукала десь лісом, як часто-густо, чудотворного зілля. Вичікувати її повороту було годі, бо вона бавилась іноді й цілий день, вийшовши отак з хати.

Тетяна пішла білою стежкою далі, в думці, що, може, стріне де стару по дорозі. Ідучи попри пасовиська своєї матері, зазирала залюбки з правої сторони в глибокий яр, яким гнав веселий потік, оживляючи цілу глибоку мовчаливу долину і відділюючи ніби срібною стежкою Чабаницю від сусідньої стрімкої і залісненої гори.

Сказано:

Праворуч яр-пропасть з шумливим потоком, з лівої Чабаниця, а на ній оперізуюча її біла стежка. То ширшає місцями на два-три люда, то звужається знов у вузьку гадючку – як де місце над яром.

Тетяна любить сюди ходити. По сій стороні Чабаниці і чудовий відгомін: кликнеш що, то відгомін відізветься, мов з людської груді. Часом, хоча дуже рідко, переходять сюди знайомі її й матері. Звичайно, цілком чужим не вільно. Тетяна знає тут кожду деревину, знає цвіти, знає, де виростають найкращі трави, де, на котрих місцях найбільше суниць і малини, як іти, щоб якнайскорше дістатися під «Білий камінь», звідки видно сусідні села, мов на долоні, і як до них найборше[281] дістатися. Вона тут все знає. І от зійшла саме з верху Чабаниці, де роззиралася на всі сторони – не дуже-то ще й квапиться, доки не присилував її нараз до того гострий тупіт кінського копита. Зчудована виступила Тетяна з-поміж смерек на білу стежку з питанням в душі, хто сюди їде конем… і станула. Проти неї їхав білою стежкою, кроком, на чорнім, як вуголь, густогривім коні Гриць із села Третівки. Побачивши дівчину, заквітчану в великі червоні цвіти, що вийшла з лісу так само зачудована його видом, як він нею, він станув, як і вона, – і обоє дивилися якусь хвилину мовчки на себе.

Потім він перший схаменувся. Здійнявши капелюх, поздоровив.

Вона відповіла і не рушилася з місця, дивлячись на нього своїми блискучими очима, і в тій хвилі з якогось несподіваного зачудування високо піднятими чорними бровами.

– Ідеш далі? – спитав Гриць і при тих словах зліз з коня, не знаючи майже чому.

– Ні, – відповіла спокійно, байдужно, а відтак додала: – Об’їдь мене.

– Об’їхати тебе? – спитав і окинув її поглядом повного зачудування, а заразом якогось німого ушанування.

– Так. Об’їдь мене. Я не піду більше ні далі, ні назад. Мушу тут ждати.

– Чому мусиш ти ждати?

– Бо так.

– Ждеш кого? – питає далі.

– Сьогодні вже ледве. Піду потому додому.

– Та хіба ти тут завжди живеш?

– Їй де! – відказала нетерпливо. – Сьогодні так трапилося. Мала одну жінку тут здибати і не здибала.

– Та замість жінки здибала мене, – додав, злегка усміхнувшися, не спускаючи ні на хвилину ока з її чорних лукуватих брів.

– Об’їдь мене! – обізвалася знов спокійно, з якоюсь потайною просьбою в голосі. – Об’їдь мене.

– Та нащо?

– Бо так.

– Не хочеш мені з дороги уступити? – спитав з покорою в голосі.

– Я не знаю. Але, може, й тому, та пусте воно, – додала відтак легковажно і уступилася йому сама з дороги.

– Ти хто? – питає він і завважив аж тепер її золоті півмісячики-ковтки, що за порушенням голови колисалися злегка в ухах та мов підхлібляли[282] золотим полиском її красі.

Вона не обзивається зараз, але, підсунувши високо брови, гляділа, здавалося, згорда на нього.

– З котрого ти села? – питає дальше і приступає до неї, бо бачить, що вона хоче чи не відвертатися, а може, й назад шмигнути в ліс перед ним.

– Стій! – просить і хапає її за руку.

– Чого? – каже вона нетерпливо.

– Скажи, як називаєшся?

– Я Туркиня, – відповідає і впиває свої очі в його чудові, голубі, як небо, що її чимось потрохи мішають.

– Туркиня? – повторює він з зачудуванням, бо ніколи про жодну Туркиню не чував.

– Туркиня, – повторює преспокійно і відвертається, бо не зносить його вигребущого цікавого погляду на собі.

– Пожди, красна Туркине, – каже він і обіймає наче на внутрішній приказ рукою її шию. Вона виховзується з-під його руки і знов підсуває брови вгору.

– Не знаєш мене, а зачіпаєш, – каже сухо і відсуває його спокійним, а заразом відпорним рухом від себе. – Гадаєш – я зараз для кождого? Але я не для кождого. Кажу тобі: я не для кождого.

Він споважнів.

– Я виджу, що ти красна, мов русалка, а дівчата красні я люблю.

– То не штука.

– І тебе я любив би.

– Спробуй. Гадаєш – як кажу, я для кождого? Я не для кождого.

– Але, може, задля мене, – каже він з покорою і кланяється їй нараз низько аж до ніг, задержуючи при тім капелюх в обох руках.

– То люби!! – відповідає, як перше, спокійно і, окинувши його блискучим сполоханим поглядом, зробила кілька кроків вперед.

– А от ти йдеш далі, – зачепив він її знов.

– Чому б ні? Довго на однім місці не стоїть ніхто.

Він супроводжає її мовчки, глядить на неї, що ростом майже йому під пару, а відтак питає:

– Твої родичі турки?

– Ні, – відповідає вона.

– А де ваша хата?

– Де я сиджу? – спитала. – А от, бачиш, я в лісі, та зрештою… – не доповіла, указавши крилатим рухом перед і позад себе.

– Десь тут у лісі? – питає він, не зрозумівши її руху.

– Ні, – відповідає і нараз сміється таким сердечним, пориваючим сміхом, якого, здавалося йому, ніколи досі не чув. Та тут прокинулася в нім його вразлива вдача, і він уразився.

– Чого смієшся?

– Бо ти дурень!..

Він спалахнув і станув.

– Ти-и! – каже, погрожуючи рукою, з заіскреними очима. – Ти уважай, небого, що говориш, бо я не дурень, за якого мене маєш.

Вона підносить гордо голову, підсуває чорні брови, неначе мірить його від голови до ніг, і