Читати книгу - "Історія європейської цивілізації. Епоха Відродження. Історія. Філософія. Наука і техніка, Умберто Еко"

були знову віднайдені в добу Відродження, сприяли наданню математичної основи для вивчення механіки і формулюванню нових теорій навколо проблем руху. «Механічні проблеми», твір, який тривалий час приписували Арістотелю, але сьогодні вважається спадщиною арістотелівської школи і сягає ІІІ ст. до н. е., особливим чином розповідає про прості машини порівняно з іншими технічними трактатами Антично­сті. У праці, що поєднує динаміку і статику, в основу механічних явищ покладено коло і визначено роль ваг і важеля в окремих властивостях кругового руху. Дії ваг можна пояснити на підставі тези про те, що дієвість ваги на плечі (тобто її швидкість) збільшується залежно від відстані самої ваги від опори. Коментар до «Механічних проблем» Алессандро Пікколоміні (1508—1579), професора моральної філософії в Падуї та Сієні, визначає механіку як теоретичну, а не прикладну, дисципліну, що, нарівні з оптикою й астрономією, використовує математику в своїх доказах. Підпорядкована геометрії, вона надає причини та принципи, необхідні механічному мистецтву, мета якого полягає в побудові машин. Франческо Мавроліко (1494—1575) також наголошував на теоретичних компонентах механіки та критикував тих, хто намагався дати пояснення проблемам, що містились у «Механічних проблемах», за допомогою експериментів. На його думку, варто було поєднати теорії, наявні в «Механічних проблемах», зі статикою Архімеда. У трактаті зі статики «Про рівновагу пласких фігур» Архімед торкався питань статики на основі геометрії, використовуючи строго дедуктивний метод.

Джамбаттіста Бенедетті

Критика

Арістотеля

Серед перших, хто поставив під сумнів арістотелівську концепцію руху, був венеціанець Джамбатіста Бенедетті (1530—1590), придворний математик пармського герцога, а потім герцога Савойського. У 1567 р. Дж. Бенедетті покликав до Туріна Еммануїл Філіберт (1528—1580), для якого він виготовляв математичні прилади, годинники, зокрема й сонячний. Бенедетті, котрий був прихильником системи Коперника, спростував арістотелівську теорію про природні місця і рухи: рухи не спрямовані назустріч жодним цілям, а рух у вакуумі можливий. Для Бенедетті, що застосовував до вивчення руху тіл принципи Архімеда, чинником, від якого залежить швидкість падіння, була не вага, а питома вага. Він стверджував, що швидкість вільного падіння слід вважати пропорційною різниці між питомою вагою тіла (рушійною силою) та середовища (опором). На відміну від Арістотеля, який брав до уваги абсолютну вагу тіл, Бенедетті, аналогічно до принципів архімедівської гідростатики, спирався на їхню питому вагу. Таким чином, він зробив висновок, що тіла неоднакових розмірів, але однакової густини (тобто з однаковою питомою вагою), вміщені в те саме середовище, рухаються з однаковою швидкістю.

Між ХV і ХVI ст. проблеми, пов’язані з машинами, артилерією та фортифікацією, які традиційно розумілись емпірично, почали вирішуватися за допомогою теоретичних знань та математики. Будівництво й удосконалення машини перестали вважатись об’єктом лише практичних навичок, а почали трактуватись за допомогою теоретичних і математичних термінів. Лука Пачолі (1445?—1510?), Леонардо да Вінчі, а згодом Гвідобальдо дель Монте (1545—1607) наполягали на важливості математики для практичної механіки. Леонардо домігся професійної перекваліфікації інженера, яка, на його думку, відбувалась через підвищення цінності геометрії. Леонардо стикнувся з низкою механічних проблем, здебільшого пов’язаних із будівництвом машин, але не дійшов до формулювання цілісної сукупності теорій, пов’язаних з рухом. Йому не лише бракувало адекватної лексики та логічної структури власних спостережень, він не пропонував дати нові основи науці про рух. Його головна мета полягала в розв’язанні практичних завдань. Дослідження Леонардо в галузі механіки (як і в інших сферах) не мають систематичного характеру, це — креслення машин, часто лише ескізи, замітки та нотатки для читання, опубліковані лише останнім часом. Використання вогнепальної зброї сприяло розвитку механіки, оскільки ставило перед собою проблеми траєкторії ядра гармати, відношення між зарядом, вагою снаряда, підйомом ствола та дальністю польоту снаряда — проблеми, які неминуче передбачали використання математичного підходу для вивчення руху. Нікколо Тарталья з Брешії (1499—1557) належав до тих, хто поєднував практичні знання з математизацією проблем руху. Н. Тарталья був автором трактатів із балістики та фортифікації і дотримувався думки, що статика походить частково з геометрії, а частково — з натурфілософії, оскільки окремі його висновки відображались геометрично, а інші перевірялись емпірично. У Nova Scientia («Нова наука») (1537 р.), роботі, де вперше проблеми балістики розглядалися через теоретичні терміни, Н. Тарталья розрахував максимальну дальність пострілу з гармати, отриману з підняттям ствола в 45°. Робота Н. Тартальї не ставила під сумнів основи фізики Арістотеля: дотримуючись арістотелівської концепції руху, яка не вважала можливим співіснування природних і примусових рухів в одному тілі, Н. Тарталья стверджував, що рух снарядів відбувається за трьома фазами: спочатку за прямою, потім — кривою, а наприкінці — за прямою донизу. Хоча він визнавав, що навіть прямий рух був непомітно вигнутим, проте спочатку приймав принцип несумісності природних і примусових рухів. Згодом у «Проблемах» 1546 р. (твір, що був менше поширений, ніж попередній) Н. Тарталья відмовився від арістотелівської концепції та стверджував, що гравітація діє постійно і траєкторія кулі є вигнутою — те, що передбачає композиція рухів. Саме Гвідобальдо дель Монте, математикові й гуманісту, ми зобов’язані відкриттям параболічної траєкторії снарядів. Для Гвідобальдо механіка була невідокремлюваною від вивчення машин, які, у свою чергу, потрібно було вивчати за допомогою математики. Його зусилля стосувались не лише того, аби надати математичні основи практичній механіці, а й того, щоб підвищити культурну та соціальну репутацію механіків (mechanicus), тих, хто, як і інженери, працював у галузі механічних мистецтв.

Механіка

і математика

Нікколо

Тарталья

Див. також: Леонардо — вчений, с. 503;

Сімон Стевін, с. 508;

Спостереження та вимірювання: нові наукові прилади, с. 516

Леонардо — вчений

Джорджо Стабіле

Постать Леонардо увібрала в себе досвід, що