Читати книгу - "Талiсман"

Джек окинув кімнату зором, і погляд зупинився на зеленій кульці, яку він залишив Річарду, кульці, що перетворювалася на магічне люстерко в тому світі. На його очах вона сама прокотилася шість футів і зупинилася на місці. Вона котиться, так. Вона котиться, бо кулька, а головна мета кульки — котитися. Кульки круглі. Кульки круглі, як Талісман.

У збуреній свідомості спалахнув вогник.

Підтримуючи Річарда, Джек повільно прокотив Талісман вниз по тілу друга. Щойно він дістався грудей, Річард перестав опиратися. Джек вирішив, що той, напевно, ослаб, але нетривкого погляду вистачило, щоб зрозуміти, що це не так. Річард дивився на нього з дедалі більшим здивуванням.

…і прищі з його обличчя зникли! Тверді червоні набряки зійшли!

— Річарде! — закричав Джек і розреготався, як божевільний. — Агов, Річарде, поглянь на це! Вона творить дива.

Долонею він повільно перекотив Талісман на Річардів живіт. Талісман яскраво сяяв, поширюючи чисту, безмовну гармонію, здоров’я і зцілення. Униз, до Річардового паху. Джек звів тонкі ноги Річарда разом і прокотив Талісман западиною між ними до литок. Талісман світився яскраво-блакитно… темно-червоно… жовтим… зеленню червневої лугової трави. Потім він знову став білим.

— Джеку, — прошепотів Річард. — Ми прийшли за цим?

— Так.

— Він прекрасний. — Річард завагався. — Можна я його потримаю?

Джек раптом відчув напад скруджівської жадібності. На мить міцно притиснув Талісман до себе. Ні! Ти можеш його розбити! Окрім того, він мій! Я перетнув усю країну заради нього! Я бився за нього з лицарями! Ти не можеш торкатися до нього. Він мій! Мій! Мі…

У руках Джека Талісман раптом почав випромінювати жахливий холод і на мить — мить, що була для Джека страшнішою за всі землетруси, які на світі були або будуть — став готично-чорним. Біле світло вичерпалося. І в цій багатій, грозовій, цілковитій пітьмі Джек побачив Чорний Готель. З надбудовами, мансардами, фронтонами, вершинами куполів, що надималися, як заповнені злоякісністю бородавки з кабалістичними символами, що рухалися по колу, — вовком, круком, покрученою геніальною зіркою.

«Отже, ти будеш новим “Ейджинкуртом”? — прошепотів Талісман. — Навіть хлопчик може стати готелем… якщо захоче».

У голові пролунав чіткий голос матері: «Якщо ти не хочеш ділитися цим, Джекі, якщо ти не можеш принести це в жертву заради друга, тоді краще залишайся там, де зараз. Якщо ти не можеш змусити себе поділитися нагородою — ризикнути здобутком, — навіть не намагайся повернутися додому. Діти чують це лайно все своє життя, але коли настає час ділитися або не ділитися, виявляється, що це зовсім не одне і те саме, правда. Якщо ти не можеш поділитися Талісманом, дай мені померти, друзяко, бо я не хочу жити такою ціною».

Вага Талсмана раптово неймовірно зросла, наче його заповнила вага мертвих тіл. Але Джек якимось чином підняв його і поклав кулю в руки Річарда. Його руки були бліді та кістляві… однак Річард легко втримав Талісман, і Джек збагнув, що відчуття ваги — це плід його уяви, його власної викривленої хворої уяви. І щойно Талісман засяяв яскравим білим сяйвом, Джек відчув, як з нього виходить внутрішня пітьма. З’явилося нечітке усвідомлення того, що своє право на володіння річчю можна виміряти лише тим, як легко ти можеш її віддати… а тоді ця думка зникла.

Річард посміхнувся, і посмішка додала йому краси. Джек бачив Річардову посмішку багато разів, але такого спокою в ній він ще ніколи в житті не спостерігав. Спокій, що проходив через його усвідомлення. У білому цілющому світлі Талісмана він помітив обличчя Річарда, досі спустошене, дике і хворе, — воно зцілювалося. Річард притис Талісман до грудей, наче дитину, і посміхався Джекові осяйними очима.

— Якщо це Експрес на Сібрук-Айленд, — сказав він, — я, напевно, куплю проїзний. Звісно, якщо нам пощастить залишити його.

— Тобі вже краще?

Річардова посмішка сяяла у світлі Талісмана.

— Набагато краще, — сказав він. — Тепер допоможи мені підвестися, Джеку.

Джек нахилився, щоб узяти Річарда за плече. Той простягнув йому Талісман.

— Краще спершу візьми його. Я досі кволий, а він хоче повернутися до тебе. Я відчуваю це.

Джек взяв Талісман і допоміг Річардові підвестися. Річард обхопив Джека за шию.

— Ти готовий… друзяко?

— Ага, — сказав Річард. — Але я чомусь думаю, що морем нам не повернутися. Здається, я чув, як під час Великої Колотнечі завалився балкон.

— Ми вийдемо через головні двері, — сказав Джек. — Навіть якби Господь створив прохід через океан з вікна на берег, я б усе одно вийшов через головні двері. Ми не тікаємо звідси, Річі. Ми йдемо як гості, що сплатили за проживання. Мені здається, ми сповна заплатили. А ти як гадаєш?

Річард простягнув худорляву руку долонею вгору. На ній досі червоніли вилікувані виразки.

— Гадаю, ми повинні це зробити заради нього, — сказав він. — Дай п’ять, Джекі.

Джек ляснув долонею по долоні Річарда, а потім вони вдвох рушили коридором, і рука Річарда обнімала Джека за шию. У коридорі Річард витріщився на купи мертвого металу.

— Що за хрінь?

— Бляшанки з-під кави, — сказав Джек і посміхнувся. — «Максвел Гауз».

— Джеку, що заради всіх свя…

— Не переймайся, Річарде, — сказав Джек.

Він посміхався і досі почувався чудово, але дроти напруги спрацювали в його тілі одночасно. Землетрус скінчився… але насправді це не так. На них чекатиме Морґан. І Ґарднер.

Не переймайся. Хай усе буде, як і має бути.

Вони дійшли до вестибюля, і Річард здивовано зиркнув на сходи, зламану реєстраційну конторку, розкидані трофеї і прапори. Голова чорного ведмедя ткнулася носом у скриньку для поштової кореспонденції, наче там смачно пахло медом.

— Ого, — сказав Річард, — таке враження, що тут усе зараз завалиться.

Джек потягнув його до двостулкових дверей і помітив, що Річард жадібно дивиться на сонячне світло.

— Ти справді готовий до цього, Річарде?

— Так.

— Там твій батько.

— Ні, не він. Мій батько мертвий. А той, хто там, це… як ти його називаєш? Його Двійник.

— Ох.

Річард кивнув. Попри наближення Талісмана, він знову здавався виснаженим.

— Так.

— Битва буде пекельною.

— Що ж, зроблю, що зможу.

— Я люблю тебе, Річарде.

Річард зморено посміхнувся.

— Я теж тебе люблю, Джеку. А тепер ходімо, поки в мене не розладналися нерви.

9

Слоут справді вірив,