Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Спроул дивився йому вслід. Невдовзі підвівся і пішов за ним.

Пройшовши кілометри зо три, вони зупинилися перепочити, і Спроул сів, випроставши ноги і поклавши на коліна руки, а малюк присів навпочіпки трохи осторонь. Із запаленими очима, бородаті, брудні й обірвані.

Тобі не здається, що то грім? запитав Спроул.

Малюк підвів голову.

Слухай.

Малюк поглянув на небо, без жодної хмаринки, блідо-блакитне, за винятком сонця, що палало білою дірою.

Я чую його через землю, сказав Спроул.

Ніде нічого.

Слухай.

Малюк підвівся і роззирнувся. На північ рухалася хмаринка пилу. Він придивився. Вона не підіймалася і не відлітала.

То була бідка, яка незграбно торохтіла рівниною, і тягнув її маленький мул. Погонич, мабуть, заснув. Побачивши втікачів на своєму шляху, він пригальмував мула і почав розвертатися, і це йому таки вдалося, але малюк уже схопив недоуздок із сириці й, натягнувши його, зупинив тварину. Тут і Спроул пришкутильгав. Позаду з фургона визирнуло двійко дітлахів. Такі бліді від пилу, із таким білим волоссям і виснаженими обличчями, що вони скидалися на зіщулених гномиків. Побачивши перед собою малюка, погонич відскочив, а жінка поруч із ним пронизливо зацвірінчала, тицяючи у небосхил то в один бік, то в протилежний, але малюк підтягнувся і заліз у візок, а за ним і Спроул, після чого вони вмостилися на дошках, витріщившись на розпечену парусину над головою, а двійко голопуцьків забилося у куток і стріляло звідти чорними, як у мишенят, очима, фургон знову повернув на південь і з грюкотом і дзенькотом зірвався з місця.

З опори дуги на шворці звисав глиняний глечик з водою, малюк зняв його, напився і передав Спроулу. Потім знову взяв і допив залишки. Вони лежали на дні фургона серед старих шкур і просипаної солі і незабаром поснули.

У місто вони в’їхали вже в сутемряві. Прокинулися від того, що фургон перестало хитати. Малюк підвівся і визирнув. Глиняні вулиці освітлені зірками. Фургон стояв порожній. Мул посапував і бив копитом. Невдовзі з тіней виник погонич і завів мула провулком на подвір’я, там змусив мула задкувати, доки фургон не став уздовж стіни, тоді випріг тварину і кудись відвів.

Малюк лежав на похилому дні фургона. Уночі було холодно, і він, підібгавши коліна, вкрився шкурою, від якої тхнуло пліснявою і сечею, усю ніч малюк то засинав, то прокидався, усю ніч не замовкали собаки, а на світанку закричали півні, і він почув на дорозі кінський тупіт.

Щойно трохи розвиднілося, на нього почали сідати мухи. Вони лізли до обличчя, від чого малюк прокидався і відганяв їх. Невдовзі він сів.

Фургон стояв на порожньому подвір’ї з валькованими стінами, а поруч була халупа з очерету і глини. Навколо ходили кури, квоктали і рилися у землі. З халупи вийшов маленький хлопчик, стягнув штани і висрався на подвір’ї, піднявся і повернувся до будівлі. Малюк подивився на Спроула. Той лежав обличчям до стінки фургона. Ковдра вкривала його наполовину, і по ньому повзали мухи. Малюк нахилився, щоб його розтормошити. Спроул був холодний і задубілий. Мухи злетіли, а потім знову повсідалися.

Малюк стояв за фургоном і сцяв, коли раптом на подвір’я ускочили вояки. Вони схопили його і зв’язали за спиною руки, зазирнули до фургона, перекинулись між собою кількома фразами, а потім вивели малюка на вулицю.

Його привели до будівлі із саману і кинули до порожньої кімнати. Він усівся на підлозі, за вартового був хлопець з дикими очима і старим мушкетом. Незабаром вояки знову з’явилися і забрали його.

Його вели вузькими глиняними вуличками, і було чутно, як десь дедалі гучніше грають фанфари. Спочатку поруч бігли дітлахи, потім до них долучилися старі, і врешті-решт і ціла юрба смаглявих від засмаги селян, усі в білій бавовняній одежі, як персонал божевільні, жінки були з нарум’яненими червоною вохрою обличчями, вдягнені у темні rebozos[48], у деяких було видно груди, вони курили маленькі сигари. Юрба все збільшувалася, і конвоїри з фузеями на плечах сердито зиркали і гримали на тих, хто ліз, штовхаючись, наперед, так вони пройшли вздовж високої церковної стіни із саману і вийшли на площу.

Ярмарок був у розпалі. Виступ мандрівної лікарської трупи[49], простацький цирк. Вони проминули клітки з міцної лози, забиті гадюками, величезними, лаймового кольору зміями з якихось південних широт, або вкритими бульбашками ящірками з чорними пащами, вологими від отрути. Високий і худий старий прокажений набирав з банки повні жмені стьожкових червів і викрикував назви ліків проти них, малюка і конвоїрів зусібіч затиснули нахабні аптекарі, і, пролізши крізь юрбу гендлярів і жебраків, вони зрештою дійшли до столика, на якому стояв бутель з чистим мескалем. У цій посудині плавала людська голова, волосся звивалося у рідині, очі на блідому обличчі були закочені під лоба.

Малюка виштовхали наперед, волаючи та жестикулюючи. Mire, mire[50], вигукував конвой, тицяючи пальцями. Він стояв перед бутлем, конвоїри вимагали, щоб малюк уважно роздивився, і задля цього постійно нахиляли посудину, щоб голова повернулася до нього обличчям. Голова належала капітану Вайту. Ще нещодавно він воював з язичниками. Малюк дивився у потоплені невидющі очі колишнього командира. Він озирнувся на селян, на вояків, усі дивилися на нього, малюк сплюнув і витер губи. Він мені ніхто, сказав малюк.

Його з трьома іншими вцілілими після походу обідранцями помістили у старий кам’яний кораль. Приголомшені, вони сиділи попід стіною, мружилися або тинялися по периметру засохлими рівчаками, що лишилися від копит мулів і коней, блювали і срали, а дітлахи тюкали з парапету.

Малюк зійшовся з худим хлопцем з Джорджії. Я гибів, як пес, розповідав хлопець. Перелякався, що вмру, а потім, що не вмру.

Я бачив вершника на капітанському коні там, у горах, сказав малюк.

Ага, сказав хлопець з Джорджії. Вони його вбили, і Кларка, і того іншого, ніколи не знав, як його звуть. Ми прибуваємо до міста, і вже наступного дня вони кидають нас до calabozo[51],