Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

Зобачив.

Найгірше, що я за все життя зобачав.

Її, мабуть, замаринували вже давним-давно. Якби і мою замаринували, було б справедливо. Через те, що злигався з таким дурнем.

Упродовж дня вони переходили від стіни до стіни, ховаючись від сонця. Хлопець з Джорджії розповів йому, що задубілі мертві тіла його побратимів виставлені на базарних прилавках, щоб усі дивилися. А в калюжі валяється безголове тіло капітана, напівз’їдене свинями. Він витягнув ногу і п’ятою видовбав у землі зручну ямку. Вони вирішують, як відправити нас до Чіуауа, сказав він.

Звідки знаєш?

Так кажуть. Я не знаю.

Хто так казав?

Морячок отама. Він троха знає мову.

Малюк позирнув на чоловіка, про якого говорили. Похитав головою і сухо сплюнув.

Увесь день дітлахи зграйкою пташок сиділи на стінах і почергово спостерігали за ними, тицяли пальцями і щось белькотіли. Вони підкрадалися по парапету і намагалися висцятися на тих, хто спав у тіні, але в’язні були напоготові. Хтось вигадав жбурляти камінці, але малюк підібрав із землі каменюку завбільшки з яйце і чітко влучив у хлопчину, той майнув зі стіни донизу, навіть не скрикнувши, було чутно лише глухий звук від падіння по той бік.

Оце так ти натворив, сказав хлопець з Джорджії.

Малюк поглянув на нього.

Зараз заявляться сюди з батогами, навіть не знаю, з чим іще.

Малюк сплюнув. Ніхто не прийде, нас не частуватимуть батогами.

Справді, ніхто не прийшов. Якась жінка принесла їм миски з бобами та підгорілі тортильї на тарілці з необпаленої глини. Вона дещо нервувалася й усміхалася до них, а потім крадькома передала їм з-під хустки солодощі, а на дні мисок вони знайшли шматочки м’яса з її столу.

Три дні по тому їх посадили на маленьких зачуханих мулів і, як і передбачалося, відправили до столиці.

Вони їхали п’ять діб пустелею, горами і запилюженими пуебло[53], де місцеві збиралися на них подивитися. На конвоїрів у розмаїтих заношених мундирах, на в’язнів у лахмітті. Їм видали ковдри, і, сидячи вночі навпочіпки біля пустельного багаття, чорні від засмаги, кістляві, закутані в ці серапе[54], вони скидалися на найсправжнісіньких наймитів Божих. Вояки взагалі не розмовляли англійською і передавали свої вимоги бурчанням або жестами. Озброєні вони були хто чим і страшенно боялися індіанців. Вони робили самокрутки із кукурудзяного листя, сиділи мовчки біля вогнища і дослухалися до ночі. А коли і розмовляли, ті розмови були про злих духів або якусь ще гіршу нечисту силу, і завжди, почувши з темряви чийсь голос або крик, вони приписували його потойбічному звіру. La gente dice que el coyote es un brujo. Muchas veces el brujo es un coyote.

Y los indios también. Muchas veces llaman como los coyotes.

Y qué es eso?

Nada.

Un tecolote. Nada mas.

Quizás[55].

Коли вони проїхали гірський прохід і побачили внизу місто, сержант, який командував загоном, зупинив коней і звернувся до вершника, що їхав позаду нього, той і собі спішився, дістав з в’ючного кошика ремені із сириці, підійшов до в’язнів і жестом наказав схрестити зап’ястки та витягнути руки, показавши це на своїх. Він зв’язав так руки кожному, і тоді вони рушили далі.

Вони в’їхали в місто, де їх гнали брукованими вулицями крізь купи сміття обабіч дороги, наче худобу, під схвальні вигуки на адресу вояків, які у відповідь усміхалися і кивали, бо це тішило їхнє самолюбство, приймали квіти та келихи, ведучи стадо обірваних шукачів долі через площу, де у фонтанах хлюпала вода, а нероби витяглися у вирізьблених з білого порфіру кріслах, повз палац губернатора, повз собор, де на запорошених антаблементах і в нішах у різьбленому фасаді поруч з фігурами Христа й апостолів повсідалися грифи, птахи розхристали свої темні мантії у позах дивної доброзичливості, а поруч на вітру лопотіли нанизані на мотузки висохлі скальпи вбитих індіанців, і довге тьмяне волосся коливалося, наче нитки якихось водоростей, а суха шкіра ляпала об камінь.

Вони проминають жебраків біля церковних дверей, що тягнуть по милостиню зморщені долоні, злиденних калік у лахмітті із сумними очима, дітей, що сплять без сновидінь у затінку, а по їхніх личках повзають мухи. Потемнілі мідяки у таці з кришкою-ляскавкою, зіщулені очі сліпих. Проминають писарів, що поруч зі сходами вмостилися з перами, чорнильницями і мисками з піском, прокажених, що стогнуть на всю вулицю, облізлих собак — здавалося, суцільні шкіра та кістки, торгашів тамале, літніх жінок зі змарнілими обличчями у глибоких, наче рілля, борознах, що сидять у канавах поруч з багаттями, на яких шкварчать і бризкають жиром почорнілі смужки м’яса невідомого походження. Навкруги малолітні сироти, а ще злобливі карлики, блазні і пияки, що розмахують руками і пускають слину, таких зазвичай повно на будь-яких столичних риночках, в’язні проминають бойню поруч з м’ясними рядами, й у ніздрі б’є запах парафіну, там звисають чорні від мух нутрощі, лежать великі червоні шматки розрубаного м’яса, що потемніло від ранку, обідрані до кісток черепа корів і овець з диким сяйвом тьмяно-блакитних очей, задубілі туші оленів, пекарів-джавелінів, качок, куріпок і папуг — уся дичина з усієї країни звисає з гаків головою униз.

Їм наказують злізти з мулів і проганяють пішки крізь натовп, потім ведуть униз старими кам’яними сходами через зітертий, як змилок, поріг, крізь залізну хвіртку у прохолодний кам’яний льох, який давно перетворився на в’язницю, і вони займають своє місце серед привидів давніх мучеників і патріотів, а хвіртка, клацнувши, закляпується за ними.

Коли їхні очі призвичаїлися до темряви, вони помітили фігури, які припали до стіни. Хтось ворушився на сінниках, наче там потурбували мишаче гніздо. Неголосний храп. З вулиці торохтіли фургони і глухо цокотіли копита, і