Читати книгу - "Кривавий меридіан, або Вечірня заграва на заході, Кормак Маккарті"

крізь камінь долинав слабкий дзенькіт молотків з майстерні коваля в іншому кутку темниці. Малюк роздивився. На кам’яній підлозі у калюжах брудного жиру деінде плавали почорнілі залишки ґнота від свічок, а зі стін звисали нитки засохлого харкотиння. Там, куди потрапляло світло, кілька вишкрябаних імен. Він присів навпочіпки і потер очі. Хтось у самому спідньому пройшов повз нього до параші, що була посеред підвалу, і помочився. Потім обернувся і пішов назад. Високий чоловік з довгим до плечей волоссям. Прочовгавши по соломі, він зупинився, вдивляючись у малюка. Не впізнаєш мене, га? запитав він.

Малюк сплюнув і, примружившись, глянув на нього. Упізнаю, сказав він. Я твою шкуру впізнаю навіть на чинбарні.

VI

На вулицях — Міднозубий — Los heréticos[56] — Ветеран останньої війни — Мієр — Доніфан — Поховання липанів — Золотошукачі — Мисливці за скальпами — Суддя — Звільнення з в’язниці — Et de ceo se mettent en le pays[57].

Коли розвиднілося, чоловіки попідводилися із сіна, повсідалися і байдуже оглянули новоприбулих. Вони були напівголі, цикали, гундосили, ворочалися і чухали себе, як мавпи. Скупе світло окреслило у напівтемряві віконце високо під стелею, а ранній вуличний торгаш уже сповіщав криками, які в нього товари.

На сніданок їм дали по мисці холодної пінолі, потім закували в кайдани і під дзвін ланцюгів повели смердючу ватагу на вулицю. Упродовж дня за ними наглядав золотозубий збоченець з канчуком із сириці, він знущався з в’язнів, змушуючи навколішках збирати в канавах брудоту. Під колесами візків торгашів, під ногами жебраків, тягаючи за собою торби з покидьками. Опівдні вони всілися у тіні попід стіною і пообідали, спостерігаючи, як неподалік склеїлися дві собаки, які робили то крок убік, то крок уперед.

І як тобі життя у місті? запитав Тоудвайн.

Та поки воно і ламаного гроша не варте.

А я все жду, коли ми притремося, та все ніяк.

Вони крадькома спостерігали за наглядачем, який вештався поруч, заклавши за спину руки і насунувши на очі кашкет. Малюк сплюнув.

Я його першим зобачив, сказав Тоудвайн.

Кого зобачив?

Сам знаєш кого. Отого Міднозубого.

Малюк позирнув услід постаті, що походжала неподалік.

Найбільше переймаюся тим, щоб з ним нічого не сталося. Щодня молюся Господу, щоб оберігав його.

Як думаєш вибиратися з цієї сраки, у яку встряв?

Виберемося. Це тобі не cárcel[58].

Що таке cárcel?

Виправний будинок штату. Там є старожили, що потрапили туди ще в двадцятих.

Малюк дивився на собак.

Незабаром охоронець повернувся, по дорозі буцаючи п’яти тих, хто поснув. Той, що молодший, тримав escopeta напоготові, наче ці заковані й обірвані злочинці могли вчинити якийсь там заколот. Vamonos, vamonos[59], вигукував він. В’язні підвелися і почовгали на осоння. Залунав дзвіночок, і вулицею заторохтів екіпаж. Вони стали на узбіччі й поскидали головні убори. Попереду йшов прапороносець із дзвіночком, а за ним екіпаж. З намальованим збоку оком, запряжений чотирма мулами, він проводжав когось в останню путь. Позаду накульгував товстий священник з образом. Охоронці пробіглися серед в’язнів, зриваючи капелюхи з новачків і пхаючи убори тим у безбожні руки.

Коли екіпаж проїхав, вони наділи капелюхи і рушили далі. Собаки стояли хвіст до хвоста. Трохи поодаль сиділи ще дві собаки, і шкіра звисала з їхніх кістлявих боків, просто собачі скелети, обтягнуті витертими шкурами, вони спостерігали спочатку за спарованими псами, а потім — за в’язнями, які віддалялися вулицею під дзвін кайданів. Усі фігури злегка мерехтіли від спеки, ці форми життя, як дуже зменшені дива. Груба подібність, що постала з чуток, коли самі речі вже стерлися з пам’яті.

* * *

Малюк примостився на нари між Тоудвайном і ще одним кентукійцем, ветераном війни. Той повернувся по свою темнооку коханку, яку покинув два роки тому, коли загін Доніфана тримав курс на схід на Сальтільйо, й офіцерам доводилося відганяти сотні юнок, перевдягнених у хлопців, що юрбою переслідували армію. Тепер на вулиці, у кайданах, самотній і надзвичайно невибагливий, він досі видивлявся її поверх голів містян, а вночі розповідав їм про роки на заході, добродушний воїн, мовчазний чолов’яга. Він був під Мієром[60], де бій тривав, доки керамічними водостоками, жолобами і стічними трубами з azoteas[61] галонами не хлинула кров, він розповів, як розліталися на друзки від пострілів крихкі іспанські дзвони і як він сидів попід стіною, простягнувши свою розтрощену ногу на бруківку, дослухаючись до співу куль, що переріс у дивовижну тишу, а потім у цій тиші почав посилюватися глухий гуркіт, що він спочатку мав було за грім, та з-за рогу вилетіло гарматне ядро і, гримаючи, прокотилося повз нього далі дорогою, як норовлива миска, а потім зникло з поля зору. Він розповів, як вони взяли місто Чіуауа, загін нерегулярної армії, вояки в дранті і спідньому, як підстрибували на траві, наче сонце, що впало з неба, ядра з чистої міді, і навіть коні навчилися відступати вбік або пропускати їх поміж ніг, як міські панянки виїжджали на пагорб у колясі і влаштовували пікніки, спостерігаючи за битвою, і як уночі, сидячи біля багаття, вони чули на рівнині стогони смертельно поранених і бачили, як у світлі ліхтаря між ними рухаються поховальні дроги, наче труна з чистилища.

Міцні горішки, сказав ветеран, але воювати не вміють. Б’ються до останнього. Можливо, чули плітки, що їх знаходили прикутими до гарматних лафетів, передків тощо, якщо й так, я ніколи не бачив. Ми вибрали отама з гармат порох. Підірвали ворота. Люди там скидалися на облізлих щурів. Біліших за тих мексиканців ніде не побачиш. Попадали ниць і давай цілувати нам ноги та все таке. Старий Білл, він узяв їх усіх і відпустив. Дідько, він не знав, на що вони здатні. Наказав не красти й усе. Звісно, вони крали все, що погано лежало. Дали двом