Читати книгу - "Феєрія для іншого разу, Луї Фердінанд Селін"

Прожитий час не відпускає вас… троянди теж… прислухайтесь, вони волають навкруги, я певен… собаки варти й мученики казематів… і троє засуджених на смерть — з чотирнадцятої… шістнадцятої… і тридцять другої… Під три чорти!… бентежний спогад про ридання скрипок і акорди фортепіано… О, не подумайте, я не впав у ностальгію!.. Ніякого жалю за тундрою! ні за каторгою! хай йому всячина!.. Щойно з'їхав з Гірки, аж тут всі обернулись на вампірів… затялися пустити мені кров… та я перечекаю в Сен-Мало!.. Не хочуть мене бачити на вулиці Гавено? ні на Контрескарп? Я не журитимусь з таких дрібниць!.. Я носій місії! Мій фах! Моє мистецтво!.. Ніхто, як я, не зцілить вашого бронхіту!.. а ще сідничного нерва! дуже болісна штука!.. Мене цінуватиме весь Смарагдовий берег! А надто, коли матиму віллу!.. О, ні, із Казино я не зведу очей!.. Хто заходить, хто виходить… мої пацієнти!.. примари — кістяки… чи без кісток… чи живі!.. з віолами! з лютнями! із совами! усі! маю віллу, я шанована людина!.. Примари люблять декор!.. Приклад: Опера! примари водяться не тільки в руїнах!.. я ж чув гуркіт… неначе трощаться величні мури! напередодні арешту… як моя Доля летіла до пекла… щоб ви збагнули їхні смаки… примарам імітації «під сосну» не до шмиги!.. тільки щоб цільне дерево, високого стилю, он як!..

Я сам прихильник стилю! це в мене манія! Он казино, ото стиль! мамонт і восьминіг упереміш з менгірами!.. Граніт, сланець, цегла!.. ви скрикуєте: «це жах!» перепрошую! прилітає буря й забирає все! минулі роки, пристрасті, троянди… дахи, горища, все тремтить! співає!.. смичком по шибках! ринви — то гобої! піна шерехтить на вітрі!.. Пливуть волинки… гітари… лорнети!.. Ботрель!.. млинці… Дівчата з Пемполя… Фраґсон[85]… Поштове судно з Джерсі скоро буде… вимальовується… ковзає горизонтом… мало не перевертає буя, «ревуна»… змагається з валунами… більшає, вирізняється на тлі Сезамбра… Навколо пінне шмаття… тисяча рифів і Форт-Руаяль!.. велична посудина вже біля причалу… звідти вискакують і розбігаються тисяча міс, блискаючи литками… і підстрибують!.. регочуть!.. верещать!.. з якогось пансіону?.. десь заскочені негодою!.. навколо гарцюють два негри! мандолінять під «мінестрелів»!.. старі дурниці… й учениці!..

Не знаю, чи ви теж так бачите?.. це чарівна затока…

Отам біля причалу гниє стара рибальська шхуна, до Нової Землі ходила, над палубою реї звисли, хитаються безсилі… трюми порожні, бушприт розбитий… зовні не схоже, але там повно люду…

Ах, до чого пам'ятні місця… візьміть хоч бакалію «Віль д'Іс» і сестер Ле Коз, чарівниць мідій… смакота… ледь-ледь підсмажені і з перцем!.. А той Рене[86]? у маленькій могилці? з видом на скелю? а на сто метрів нижче місце, де він лежав у колисці… усе справжнє!.. Ото Рене труду доклав!.. за все життя здолав сто метрів!..

Уся затока мені як рідна: і дзвони, й руйнування, і вежі вже нема, і Корсарського палацу… Ах, я так і знав… ми так і знали… на такі величні штуки завжди хтось зазіхає… у вухах ще лунає «Ахтунг!» повітряної тривоги!.. ніби з велетенського грамофона. У нас один такий був на даху… не замовкав ні вдень, ні вночі… Бебер під ним сидів годинами… хотів збагнути… та воно й не забарилося! все занапащено, потрощено, полум'я до хмар!.. І було б не дивно, якби Рене, і могила, і колиска, і всі милі пам'ятки, усе зашкварчало! обернулося на порох!

Усе минає і зникає!

Ах, як я тішився помешканням!.. коли мова про ошатні житла… у формі вежі! Я звідти бачив усе, що прибувало до міських воріт! Дінан! Сен-Венсан! уявляєте? мебльовані кімнати без блощиць!.. врятуватися від бліх у Сен-Мало! це диво!.. Зачарування смарагдовою затокою не обмине нікого!.. Захват піднесення!.. клімат!.. барви!.. розбурханість моря!.. та помста — блощиці!.. Три дні на пляжі — й вас обсіли водянки, і то вже не життя! От зважте, мав друга Ребеля, князя Ребеля! Скажу вам, ніколи не бачив такої бонбоньєрочки, як його курортна квартира… чотири кімнати, суцільний стиль, чистий ампір! морський ампір! ніби в оправі валу!.. з видом на Форт-Національ… і навкруги: Ранс… обрії… Сен-Каст… Фреєль!..

А як він мордувався! блощиці!.. боки, литки, промежина, дійшло до гнійників! та виду з вікон не зрікався!.. дедалі гірші гнійники!.. люди сміялися, як бачили… як він усюди чухався! несамовито! Не випускаючи монокля!.. гідність! постава!.. як він шпацирував вулицею, єдиною, Сен-Венсан… і врешті-решт помер у вересні, на рівнодення… від септицемії… від ран… Казав же я йому:

— Тікайте звідси, князю!

— Та я вже їх не відчуваю!..

Блощиці його з'їли! Вони обсіли не тільки князя, але й усіх живих істот! і птахів! Я бачив, як мартин на ребрі даху під моїм вікном чухмарився годинами й годинами!.. шляхетний птах! по той бік казино! походжав туди-сюди, як той Ребель, перебираючи лапками… уже й по рибу не літав… клював огризки, покидьки… мартин на пенсії… а на ніч ледве видирався… до заглибини у стіні казино!.. під дахом… і там спав…

А потім повний швах! останні дні, фосфорні бомби!.. Він був не з тих, хто тікає… там, мабуть, і згинув, як був… якби був феніксом!.. подумайте-но, фенікс!.. тепер уже ніщо не фенікс!.. Тим паче Сен-Мало!.. і не Тодт[87], що все замислив! Трагічний епізод!.. Я вас спохмурнюю… не похмурнійте!.. Я розповім щось інше!.. Щось веселіше, от, приміром… Єпископ де Ла Серізе вертав з конклаву… надовго був затримався у Римі… Ах, як він тішився дорогою назад! Звівся на ноги у кареті… несила стримати захоплення: «Ах, дяка Богу! Ах, дяка небесам! Ах, святому духу! Ах, Сен-Мало! Ах, нарешті бачу миле місто!»

І геп! І падає з розчулення! і вже не дише!

От надприродна ваба цього міста… Але тепер, коли б він раптом повернувся в Сен-Мало, монсиньйора де Ла Серізе апоплексія б не спіткала!.. бо тут нічого не вціліло!..

— Все відбудуємо! кричать вони повсюди… Той зрадник, хто в це не вірить! Усі будівничі, громадські і цегельні комітети, усі достойники, що зводять догори, аби вивищити, що були винищили! гаразд! гаразд! я іже з ними! Відтворимо, створимо, спотворимо!