Читати книгу - "Пшеничка для мільйонера , Ольга Християнчук"

- Скучила за мною? - кривлю губи, допомагаю їй сісти. - Бо я за тобою дуже сильно.

- Я обід тобі принесла, - вручає пакунок. Він теплий. - Подумала, що ти голодний.

- Яка ти в мене турботлива, - тягну її на себе і напористо цілую. Смакую її солодкі губки, зминаю м'які сідниці і хочу більшого. - Про мене ще так ніхто не турбувався.

- Справді? - округлює очі. Вона відсторонюється, щоки зашарілись від моєї настирливості. - Невже тобі ніхто не робив приємних речей?

- Ніхто, - зізнаюсь. - Мій світ жорстокий. У ньому треба вміти виживати і боротись за місце.

- Так говориш, наче живеш у якомусь іншому світі, - сміється, поправляє поділ сукні, а мені хочеться навпаки, підтягнути його догори, торкнутись її ніжних місць. - Ти скоро повернешся додому. До речі, де ти живеш? Ти з нашого району, чи звідкілясь далі? Ти мені не розповідав.

Через хтиві думки не відразу розумію, про що вона запитує. Кліпаю декілька раз, повертаю ясність розуму.

Їй треба сказати правду. Але не тут. Треба підготуватись. Бо скоро я поїду у столицю, вона теж туди збирається. І я хочу, щоб ми поїхали туди разом. Але спочатку треба зізнатись. Сподіваюсь, вона зрозуміє.

- Я все розкажу тобі, обіцяю, - кажу досить серйозно. - Сьогодні ввечері ми зустрінемось і ти про все дізнаєшся.

- Ти маєш якісь секрети? - вона перестає посміхатись, обличчя блідне. - Сподіваюсь, ти не одружений і тебе не чекають вдома діти.

- Стосовно цього можеш не хвилюватись, - заспокоюю її, беру за руку. Тягну на себе. - Я самотній. Був, поки тебе не зустрів.

Обіймаю її і знову хочу поцілувати. Намагаюсь вгамувати хвилювання перед розмовою.

- Ось дивись, вже приїхала вантажівка, - знову вислизує від мене, киває убік. Неохоче оглядаюсь. - Дивно, машина зовсім не схожа на інші.

- Що ти маєш на увазі? - звертаю на неї погляд, хмурюсь.

- На скільки я знаю, у фірми “ЗерноСвіт” вантажівки одного типу. Це МАНи з емблемою фірми на кузові. А це ЗІЛ якийсь і ніякої позначки. Та й водій не знайомий мені. А водіїв я усіх знаю, бо вони з нашого села. Хоча, я не можу бути впевнена. Батько міг найняти допоміжну силу. Так, як і тебе взяв.

Я підтискаю губи, проводжаю поглядом вантажівку, котра намагається рівно під'їхати до комбайна. Невже це справді лівий водій? А може він взагалі не значиться у нас? Може він зерно везе не туди, куди всі?

Ця схема може бути дієвою. Але якщо всі всіх знають, то мінімум один комбайнер має знати про махінації і дозволяти забирати зерно саме з його комбайна.

Чому ж цей водій приїхав до мене? Заблукав? Чи Сергій просто вирішив взяти більше, знаючи, що я не розумію, хто тут працює.

Здається, я натрапив на слід і допомогла мені в цьому Настя.

Вагаюсь, чи дзвонити Андрію. Якщо я зараз це зроблю, то маховик розкрутиться і мені прийдеться покарати батька своєї дівчини. Чи хочу я цього? Звичайно ні. Але й залишити як є, не можу.

Борюсь з двома почуттями і професійні перемагають. Дістаю телефон.

- Знаєш, тато думає, що ти родич керівництва, що тебе так всунули сюди, - ні про що не підозрюючи щебече дівчина. - Це правда? Ти маєш родичів нагорі?

- Ні, це не правда, - промовляю сухо, розглядаючи її красиве обличчя. За батька вона образиться більше, ніж через брехню. - Вибач, Настю, але мені вже треба працювати.

Вона киває, цмокає мене у губи і виходить з кабіни. Довгі гудки неприємно ріжуть вуха, а я не відриваю очей від дівчини, котра акуратно йде по стерні.

- Так, Вадиме, - лунає голос Андрія і вибиває мене зі ступору.

- Здається я знаю схему крадіжки, - кажу коротко увімкнувши режим керівника. - Швидко йди до моєї машини і приїжджай у поле. Зараз в мене завантажитиметься машина і я думаю, вона не повезе зерно у пункт прийому. Треба ловити його на гарячому.

- Зрозумів, - відповідає і відмикається.

Ну от і все. А те що тут замішаний Сергій, в мене навіть сумнівів нема.