Читати книгу - "Диво"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Сивоок ще якось необачно схитнувся за деревом, і нова стріла квапливо впала згори, цього разу пробивши хлопцеві край корзна. Стрілець не жартував. Він продержить так до захід сонця, а там теж ще не відомо, чи випустить з-за дерева, бо хто ж знає: може, він і в темряві бачить, як сова?
— Дядьку,— чимдуж загукав Сивоок,— не стріляйте, дядьку!
На відповідь — нова стріла, щоправда, вже не така точна.
— Ну чого ж ви стріляєте, дядьку? — плачливо замолив Сивоок.— Я ж малий!
Стріли більше не було. Була мовчанка. А згодом, після довгого роздумування, до Сивоока долетіло:
— А я — великий?
Голос був тонкий, ще тонший, ніж у Сивоока, нагадував навіть чимось голос Велички. Ото буде сміху, якщо там дівчина!
— Я заблукав! — гукнув трохи жвавіше Сивоок.— Я не злодій.
— А хто тебе знає. Пасешся тут коло наших бортей,— була відповідь з неба.
— Правда. Я шукаю квітку,— переконував Сивоок.
— Брешеш,— не вірив той.
— Синю квітку.
— А хоч і чорну — однаково брешеш.
— Але ж це — правда! Я пообіцяв Величці. Ти глянь на мене і побачиш, що я мовлю правду. Не маю ні ножа, ні зброї. Чим би мав вирізати твої борті?
— Не виходь, бо стрілятиму!
— Але ж я внизу, а ти вгорі, я не заподію тобі ніякої шкоди.
— А звідки знаєш, що я вгорі?
— Чую, та й стріли летять.
— Ти, може, чарівник? Не ворушись, бо так і пронижу!
— Та ні, я просто малий. Сивоок.
— Що то ще за ймення?
— Не знаю. Так зовусь.
— Ну то й постій собі там за деревом.
— Але я мушу йти.
— Однаково стій.
— Я блукаю по пущі багато днів.
— Брешеш. Як би мав жити?
— Голодний і хлялий.
Бортник знову довго думав і мовчав. Нарешті, наважився:
— Ну-бо пройди від свого дерева до сусіднього. Але помалу. Якщо бігтимеш — устрелю.
Сивоок висунувся з-за свого захистку, побрався поволі через відкрите місце.
— Стій! — гукнув йому ще й досі не видимий бортник.— Чому такий здоровий?
— Та ні, я зовсім малий. Мені десять або дванадцять літ. Ніхто й не знає.
— Як то ніхто? А мати?
— Не маю.
— Батько?
— Нікого не маю.
— Де живеш?
— Ніде.
— А квітку казав — кому ж вона?
— Величці. Дівчинка така маленька. Стрів її, пообіцяв. Бо вона ніколи не була в пущі.
Бортник знов довго думав.
— А постривай-но! — озвався нарешті. Вміло й швидко став спускатися вниз, і тільки тепер Сивоок побачив, що той ховався за одною з бортей, певно, мав там обладнану засідку, з якої бачив навколо все, сам залишаючись непомітним.
Він зіскочив на землю, тримаючи напоготові натягненого лука з виділеною просто в Сивоока стрілою, і недовірливо став наближатися. Був зовсім маленький, пошарпаний, мовби щойно вирвався з ведмежих обіймів, але обличчя мав розумне, кмітливе, надто ж очі — в зеленому блиску, хитрі й меткі.
— Здоровий єси,— так само недовірливо промовив бортник.
— Меча Родимового учився підіймати,— виправдовуючись, сказав Сивоок,— а меч був важкий. Ні в кого таких не було.
— А Родим — хто?
— Дід мій.
— Де ж він?
— Убитий.
— Ага. Що ж маєш діяти?
— Не знаю.
— А ота квітка?
— Ну, знайду її, віднесу Величці, а потім — не знаю.
— Брешеш. Нащо носити квітки? Де ростуть, хай собі ростуть. Хто це їх мав носити?
— Та я не знаю. Пообіцяв Величці, бо вона ніколи не бачила.
— Однаково брешеш. Маєш же ти щось робити. Борті доглядати, ловити рибу або звіра, добувати скору…
— Нічого не знаю.
— От аби я тобі повірив,— сказав з якимсь жалем малий бортник.
— То що? — без особливої цікавості поспитав Сивоок.
— А те,— відмовив той і відхилив лука набік.
Сивоок переступив з ноги на ногу, бо досі боявся бодай ворухнутися, остерігаючись, що дурнуватий бортник прошиє його стрілою.
— Знаєш,— сказав знову бортник.— Тебе як зовуть?
— Казав уже — Сивоок.
— Гарно. В тебе справді сиві очі. Таких я не бачив ніколи. Мабуть, не брешеш, раз у тебе такі очі. А я — Лучук. І батько в мене Лучук і дід. Бо всі дуже влучно стріляли з лука. І я. Хочеш, у той сучок он попаду?
— Ану ж спробуй.
Стріла посвистіла вгору і вп’ялася саме там, куди показував малий Лучук.
— Ну? — поспитав той.
— Гаразд.
— Тепер бачиш? Я тебе навмисне не влучив.
— Гм.
— А ти небалакучий.
— Та ні.
— Знаєш, у тебе брати є?
— Сказав, же: нікого.
— А в кожного повинні бути брати.
— Хай.
— В мене теж немає. Знаєш,— Лучук завісив свого лука на плече, він сягав у нього до самої землі, Сивоок подивувався навіть, як міг малий натягати тетиву.— Ти вже неси свою квітку, а потім повертайся до мене і станемо братами.
— А як це?
— Ну просто — брати. Завжди разом, один за одного і один для одного.
— І що?
— А потім утечемо звідси.
— Куди ж?
— За пущу.
— Я з пущі нікуди не хочу,— сказав Сивоок.
— Ну, ти приходь, тоді домовимося. Я тобі розповім. Ти ще не знаєш. Прийдеш?
— Ну,— Сивоок думав.— Не знаю. Може, й не знайду тебе.
— Та що! Це так просто. Йти, йти — і вийдеш на наші борті.
Сивоок трохи подумав ще, але очі в Лучука сяяли так чисто й чесно, що він вирішив бути відвертим до решти.
— В мене тур є, — сказав він недбало.
— Тур? — недовірливо підійшов до нього Лучук.— Вполював?
— Живий.
— То як же він — у тебе? В пущі?
— В пущі, але мій. Знаю, де лежить. Поранений.
— Відвідаємо його тоді. Гаразд?
— Як я повернусь.
— Ну, я ждатиму. Хочеш, я тобі подарую що-небудь? Стрілу або ніж?
— Не треба,— відмовив Сивоок,— однаково нічим віддаровувати. Не маю нічого.
— Ти ж голодний! — згадав Лучук.— Давай нагодую тебе. Маю хліб, а меду зараз добудемо. Але щоб прийшов.
— Прийду,— пообіцяв Сивоок.
Обіцяти легко.
Він ще не знав безлічі речей. Не бачив великих міст, і здогадувався трохи про них по купцях, що їх спостерігав у Родима. Не знав ні бояр, ні князів, ні імператорів і майже не чув про них і не уявляв, який може бути зв’язок між ним і далекими володарями. Найголовніше ж, що Сивоок зовсім не уявляв, у який час він живе. А то були дивні, каламутні часи. Часи, коли люди дозрівали швидко, старіли рано, часи, коли чотирнадцятилітня королева наказувала задушити вночі свого шістнадцятилітнього чоловіка (застарий для неї) і сама приходила в темпу спальню, стояла
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Диво», після закриття браузера.