Читати книгу - "Книга Балтиморів"

— Що ти тут готуєш, мамо моя мила?

Мама зачерпнула юшки в ополоник,

Дала скуштувати невгамовній доні.

— Смачно, — каже доня. — Що там є? Що саме?

— Власні екскременти, — відказала мама.

— Власні екскременти? А які, рідненька?

— Та мої, дитинко. Смачно, дорогенька?

— Ой, які смачнющі! З'їм усе до ложки!

— Ні, — спинила мама, — зачекай-но трошки!

Притулилась доня до лобка,

Добре їй тут, тепло, матінка м'яка.

Виросте доросла — їй розкриє мама

Список екскрементів. І вона так само

Запече індичку на родинне свято.

Але ж буде смачно доньчиним малятам!

Скінчивши ту декламацію, Кнур чемненько вклонився і завмер, чекаючи оплесків. Та в залі панувала могильна тиша. Глядачі мовчки і похмуро дивилися на Кнуряку, а він не розумів, що ж не так зробив. Урешті побіг за лаштунки і здибав там учительку і директора, що витріщилися на нього, наче уперше побачили.

— Та що сталося, скажіть мені? — вигукнув Кнур.

— Вінсенте, ти знаєш, що таке екскременти? — поспитав Геннінґс.

— Нічого я не знаю, пане директоре. Я прочитав вірш, який мені дали.

Директор почервонів мов буряк. Потім обернувся до вчительки.

— Панно, ану поясніть мені, що це таке!

— Я нічого не розумію, пане директоре, я доручила Гіллелеві Ґольдману передати цей текст Вінсентові. А він, певне, замінив слова.

— І ви не вважали за потрібне влаштувати репетицію перед тим, як пустити його на сцену? — заревів Геннінґс, аж у залі стало чутно.

— Та хотіла, звичайно! Але Вінсент не хотів читати вірш у присутності інших дітей. Казав, що хоче зробити сюрприз.

— Ох і зробив! Ох і сюрприз!

— А що ж воно таке, ті екскременти? — поспитався Кнур.

Вчителька заплакала.

— Ви ж самі казали, що треба давати дітям змогу виявляти ініціативу! — хлипала вона.

— Не плачте, прошу вас, — сказав Геннінґс, простягаючи їй хусточку. — Це нічому не зарадить. Ось нехай-но я погукаю цього шибеника Гіллеля!

На сцені вже виступав інший клас, а Кнур помчав шукати Гіллеля. Всі бачили, як вони вибігли пожежним виходом, перетнули шкільний двір, потім баскетбольний майданчик і помчали у бік Оук-Парку. Гіллель тікав щодуху, за ним гнався Кнуряка в костюмі з камізелькою, що личив йому мов корові сідло, а за ними бігла цілісінька юрба школярів, які хотіли потішитися тією сценою.

«Я уб’ю тебе! — ревів Кнуряка. — Уб’ю, нехай мене чорти візьмуть!» Гіллель тікав, аж дух із нього випирало, але Кнур уже наздоганяв його. Ось-ось — і вхопить. Гіллель побіг до свого дому. Як пощастить, то він добіжить до брами і порятується. Та неподалік від свого подвір’я він перечепився за дитячий велосипед, що валявся долі, й заорав носом у землю.

6

Балтимор, вистава у День подяки

Листопад 1989 року

Перечепившись об велосипед, Гіллель повалився додолу. Він знав, що тепер Кнуряка злапає його, тож скрутився клубком,