Читати книгу - "Книга Балтиморів"

Кнур обернувся. Позаду стояв хлопчисько, якого він спершу не помітив, у светрі з каптуром, що надавав йому загрозливого вигляду.

Кнур пхнув Гілелля додолу і кинувся на того хлопчиська, щоб віддухопелити його. Не встиг він ступнути і трьох кроків, як той так зацідив йому кулаком у носа, що Кнур повалився на землю. Потім почав качатися долі й лементувати, тримаючись за носа.

— Ой, ніс, ніс! — репетував він. — Ти зламав мені носа!

Тієї миті нагодилися й школярі, що бігли услід за Кнуром і Гіллелем.

— Погляньте, — вигукнув хтось, — Кнуряка плаче, мов дівчисько!

— Ой, що ж він мені зробив! Ой болить, болить! — голосив Кнур.

— Ти хто? — спитали вони в того хлопчиська.

— Я Гіллелів охоронець, — відказав він. — Як будете його бити, то я вам усім носяки розтовчу.

Усі підняли долоні на знак миру.

— Ми любимо Гіллеля, — сказав хтось зі школярів, не злазячи з велосипеда. — І не хочемо йому зла. Правда ж, Гіллелю? А як хочеш, то ми подзюримо на Кнура.

— На людей дзюрити не можна, — сказав Гіллель, лежачи на землі.

Вуді поставив Кнура на ноги і звелів ушиватися:

— Катай відціля, салькó, — сказав він, — приклади до носа лід.

Пхинькаючи, Кнур почвалав додому, а Вуді звів на ноги Гіллеля.

— Дякую, старий, — сказав Гіллель. — Ти… ти просто-таки життя мені порятував.

— Нема за що. Мене звати Вуді.

— А звідки ти мене знаєш?

— Та твої світлини скрізь у кабінеті твого батька.

— То ти знаєш мого батька?

— Він кілька разів витягав мене з гівна…

— Не можна казати «гівно».

Вуді всміхнувся.

— Видно, що ти син пана Ґольдмана.

— А звідки ти знаєш, як мене звати?

— Я чув, як батьки балакали про тебе якось у кабінеті.

— Батьки? Ти обох їх знаєш?

— Кажу ж, я знаю твого батька. Він улаштував мене працювати до садівника Бунка. Я прибирав газон, аж бачу, за тобою женеться отой товстопузий. А я знав, що тебе всі кривдять, бо якось був я в твого батька, аж твоя мати увійшла до кабінету, ох, вона така красуня…

— Ану замовкни! Не кажи таке про мою матінку!

— Гаразд, так ось, увійшла вона до кабінету та й каже, що, мовляв, непокоїться за тебе, бо в школі тебе всі лупцюють. Одне слово, добре, що цей салько за тобою погнався, то я нарешті зміг заступитися. Твій батько кілька разів за мене заступався.

— Нічогісінько не второпав. Чому мій батько за тебе заступався?

— Я встрявав у бійки, і він витягав мене з поліції.

— У бійки?

— Авжеж, я постійно в них устряю.

— То й мене навчи битися, — сказав Гіллель. — Скільки треба часу, щоб стати таким дужим, як ти?

Вуді скривився.

— Ох, для бійок ти не годишся. Тобі доведеться все життя вчитися. Але я можу супроводжувати тебе до школи. І тоді ніхто тебе й пальцем не зачепить.

— Ти так зробиш?

— Авжеж.

Від того дня Гіллель вже не мав проблем у школі. Щоранку він виходив із дому і бачив на вулиці Вуді. Той стояв на зупинці шкільного автобуса. Вони сідали в автобус, і Вуді провадив його аж у шкільний коридор, простуючи разом із юрмою школярів. Кнуряка тримався оподаль. Він не хотів зв’язуватися з Вуді. Після уроків Вуді знову приходив до школи. Вони йшли на баскетбольний майданчик і грали в м’яча, потім Вуді провадив його додому.

— Треба поспішати, Бунк загадав мені обрізати дерева в твоїх сусідів. Якщо побачить, що я тут, то вб’є мене.

— А як це так, що ти весь час тут? — запитав Гіллель. — Ти не ходиш до школи?

— Ходжу, але уроки закінчуються раніше. То в мене є час, щоб прийти сюди.

— А де ти живеш?

— В інтернаті у східному кварталі.

— В тебе немає батьків?

— Матері нíколи було клопотатися мною.

— А батько?

— Він живе далеко. У нього нова дружина. Він дуже зайнятий.

Проходячи коло будинку Ґольдманів, Вуді прощався з Гіллелем і йшов собі. Щоразу Гіллель запрошував його до хати на вечерю.

— Не хочу, — завжди казав Вуді.

— Чому?

— Мені треба працювати в Бунка.

— То, як закінчиш роботу, приходь і повечеряєш із нами, — казав йому Гіллель.

— Ні. Я соромлюся.

— Кого ти соромишся?

— Твоїх батьків. Точніше не їх, а дорослих.

— У мене чудові батьки.

— Знаю.

— Вуді, чому ти мене захищаєш?

— Це не я тебе захищаю. Ти захищаєш мене.

— А я думаю, що ти мене.

— Тоді ти теж мене захищаєш.

— Від чого? Я такий малий.

— Ти захищаєш мене, щоб я не був самотній.

Отак той борг вдячності, що його винен був Вуді дядечкові Солові, переріс у нерозлучну дружбу Вуді й Гіллеля. Щодня приходив він до Оук-Парку. Будніми днями виконував роль охоронця. У суботу Гіллель працював разом із ним у Бунка, а в неділю вони ходили у парк або на баскетбольний майданчик. Уранці Вуді чекав на тротуарі, у холоді й темряві, поки вийде Гіллель. «Чому ти ніколи не зайдеш випити гарячого шоколаду? — питався Гіллель. — Ти ж там геть замерзнеш». Та Вуді весь час відмовлявся. Прийшовши якось уранці в суботу до дверей Балтиморських Ґольдманів, він здибав там дядечка Сола, який вийшов надвір із чашкою кави в руці. Дядечко кивнув йому.

— Ага, Вуді Фінн… Отже, це ти зробив мого сина щасливим…

— Повірте, пане Ґольдмане, я нічого недоброго не вчинив.

Дядечко Сол усміхнувся.

— Знаю я. Що ж, заходь до хати.

— Та я ліпше тут постою.

— Не можна тут стояти, холодно дуже. Заходь, заходь.

Вуді ніяково зайшов із ним досередини.

— Ти вже снідав? — запитав дядечко Сол.

— Ні, пане Ґольдмане.

— Чому це? Вранці треба снідати. Це дуже важливо. Тим паче якщо ти потім працюєш у садку.

— Знаю.

— Як там в інтернаті?

— Усе гаразд.

Дядечко Сол посадив його за столом і приготував йому гарячого шоколаду і млинчиків. У домі ще всі спали.

— Ти знаєш, що завдяки тобі Гіллель почав усміхатися?

Вуді знову стенув плечима.

— Нічого я не знаю, пане Ґольдмане.

Дядечко Сол усміхнувся.

— Дякую тобі, Вуді.

Вуді знову звів плечима.

— Пусте.

— Як можу я тобі віддячити за це?

— Та ніяк. Ніяк, пане Ґольдмане. Спершу я приходив сюди, бо треба було вам віддячити за допомогу… А потім здибав Гіллеля, і ми стали друзями.

— Що ж, відтепер ти і мій друг. І якщо тобі треба буде щось, приходь до мене.