Читати книгу - "Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели"

Розкажуть, як представники закону, почувши тривогу, щодуху примчали до готелю — comandante[62] в червоних пантофлях і в куртці, як у метрдотеля, із шаблею при боці, солдати з довжелезними рушницями, офіцери, яких було більше, ніж солдатів, і які на ходу чіпляли на себе еполети та золоті аксельбанти, босі поліцаї (тільки вони й були здатні на щось у тому натовпі) та збентежені жителі всіх кольорів і відтінків.

Кажуть, що обличчя мертвого було дуже спотворене пострілом, але Гудвін та перукар Естебан упізнали в загиблому президента Мірафлореса. На ранок телеграф уже був полагоджений, почали прибувати телеграми, й історія втечі президента стала відома всім. У Сан-Матео революційна партія без будь-якого опору захопила скіпетр влади, і гучні vivas[63] непостійного простолюду швидко згладили в пам’яті будь-який інтерес до бідолашного Мірафлореса.

Вам розкажуть, як новий уряд обнишпорив міста і обшукав шляхи, намагаючись віднайти саквояж з анчурійськими фінансами, що їх, як відомо, захопив із собою президент, але все було марно. У Кораліо сам сеньйор Гудвін став на чолі загону, що прочесав місто так само ретельно, як жінка розчісує свої коси. Але гроші так і не знайшлись.

Мертвого поховали без почестей, на задвірках Кораліо, недалеко від місточка, перекинутого через поросле мангровими деревами болото, і за один реал перший-ліпший хлопець покаже вам тепер його могилу. Кажуть, що стара жінка, у якої перукар голив президента, поклала в нього в головах колоду й випалила на ній напис розпеченим залізом.

Ви дізнаєтеся також, що сеньйор Гудвін, мов кам’яна гора, захистив донну Ізабеллу Гілберт у дальші гіркі дні; що її минуле перестало бентежити його (коли воно взагалі його бентежило); що її легковажна примхливість (коли вона взагалі була у неї) зникла безслідно, що вони одружились і зажили щасливо.

Американець побудував собі дім за містом, на невеличкому узвишші під горою. Дім побудовано з дорогого місцевого дерева — в інших краях за саме дерево можна було б виручити величезні гроші, — а також із бамбука, цегли, скла та місцевої глини, Навколо дому — справжній рай, але такий самий рай і всередині дому. Коли місцеві жителі розповідають про внутрішнє обладнання домівки Гудвіна, вони в захопленні знімають угору руки. Там підлога — як дзеркало, там шовкові сріблясті індіанські килими ручної роботи, там великі статуї та картини, музичні інструменти та оздоблені шпалерами стіни. “Ви тільки уявіть собі!” — вигукують тубільці.

Але ніхто не розкаже вам у Кораліо (як ви самі згодом побачите), що сталося з грішми, закинутими тієї пам’ятної ночі в апельсинові зарості. Та про це — потім, бо пальми тріпочуть від легенького вітерця, закликаючи нас до розваг та веселощів.

V. Ще одна жертва Купідона[64]

Сполучені Штати Америки, порившись на своєму складі консульського лісу[65], вибрали містера Джона де Граффенріда Етвуда з містечка Дейлсбург, штат Алабама, наступником консула Уїлларда Джедді, який вийшов у відставку.

При всій пошані до містера Етвуда, ми повинні відзначити, що він сам настійно домагався цього призначення. Так само, як і самовигнанець Джедді, він став жертвою лукавої жіночої усмішки, яка примусила його вдатись до цього крайнього засобу — обійняти посаду під зверхністю ненависного федерального уряду, аби тільки поїхати далеко-далеко від дому й ніколи більше не бачити зрадливих прекрасних очей, що занапастили його молоде життя. Місце консула в Кораліо, здавалось, обіцяло досить відлюдний і романтичний притулок, обіцяло забарвити ідилічні сцени дейлсбурзького життя необхідною домішкою драматизму.

Саме в той час, коли Джонні розігрував роль жертви Купідона, він збагатив довгий список нещасть, які спіткали це узбережжя, своїми знаменитими маніпуляціями на взуттєвому ринку й своїм незрівнянним фокусом, коли найнікчемніший і нікому не потрібний на його батьківщині бур’ян обернувся в цінний об’єкт міжнародної торгівлі.

Як це часто буває, все почалося з любовної історії, замість того, щоб нею скінчитись. У Дейлсбурзі жив собі Еліджа Гемстеттер, власник універсального магазину. Вся сім’я його складалася з єдиної доньки, яку звали Розіною. Це ім’я цілком винагороджувало її за немилозвучне прізвище Гемстеттер. У молодої дівчини було стільки принадних якостей, що серця навколишніх молодих людей відчували несказанне хвилювання. І найбільше хвилювався Джонні, син судді Етвуда, що мешкав у великому старовинному особняку на околиці Дейлсбурга.

Здавалось, принадна Розіна повинна була з радістю прийняти залицяння Етвуда: адже прізвище Етвудів — задовго до війни й після війни — було у великій пошані в цілому штаті. Здавалося, що вона з радістю погодиться переселитись у той величний, напівпорожній старовинний будинок. Але сталось інакше. На обрії з’явилася хмара, загрозлива, купчаста хмара, в образі веселого меткого фермера, який наважився виступити суперником високородного Етвуда.

Одного вечора Джонні поставив Розіні запитання, що його молодша частина людського роду вважає дуже серйозним. Були наявні всі потрібні аксесуари — місяць, олеандри, магнолії, пісня дрозда-пересмішника. Чи впала тоді поміж ними тінь Пінкні Доусона, удачливого молодого фермера, нам невідомо, але відповідь Розіни була несприятлива для Джонні. Містер Джон де Граффенрід Етвуд віддав такий низький уклін, що доторкнувся капелюхом до трави, й пішов геть з високо піднесеною головою, почуваючи, однак, що його герб і серце глибоко ображені відповіддю Розіни. Якась Гемстеттер відмовила Етвудові! Прокляття!

Того року у Сполучених Штатах, серед інших напастей, був президент-демократ. Суддя Етвуд був бойовий кінь демократичної партії. Джонні умовив його натиснути на деякі пружини, щоб одержати посаду за кордоном. Йому хотілось поїхати світ за очі. Може, Розіна коли-небудь зрозуміє, як щиро й вірно він любив її, і пустить ненароком слізку — в ті самі вершки, що збиратиме на сніданок для Пінка Доусона.

Політичні пружини подались, і Джонні призначили консулом у Кораліо. Перед від’їздом він зайшов до Гемстеттерів попрощатись. У Розіни в той день чомусь були червоні повіки, і якби Джонні зостався з нею наодинці, то Сполученим Штатам довелось би підшукувати для Кораліо іншого консула. Але з ними був Пінк Доусон. Він, як звичайно, говорив про свій фруктовий сад на чотириста акрів, про поле люцерни на три милі, про пасовисько на двісті акрів. Тим-то Джонні залишилось тільки холодно потиснути руку Розіні, наче він мав одлучитись на кілька днів до Монтгомері. О, ці Етвуди при нагоді вміли триматися з королівською гідністю!

— Якщо вам, Джонні, трапиться там яке-небудь вигідне дільце, куди варто вкласти капітал, неодмінно сповістіть, — сказав Пінк Доусон. — Думаю, що в мене завжди знайдеться кілька зайвих тисяч, щоб пустити в оборот.