Читати книгу - "Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього"

той сховався... Втік... І от цей повертається, іде повз мене й каже: «Матінко, де тут у вас можна води попити?» Звичайненько так питає, мов ніде нічого. У нас на вокзалі бачок із водою стояв, я йому показала. І от дивлюсь йому в вічі й приказую-приказую: «Навіщо ви одне за одним ганяєтесь? Навіщо вбиваєте?» І йому наче вже й сором стало. «Ну, мати, ти-но тихше». А коли в гурті, вони інакші. Було б їх троє, чи бодай удвох вони, поставили б мене до стінки. З одною людиною ще можна розмовитися...

Із Душанбе приїхали до Ташкента, а далі треба — в Мінськ. Нема квитків — та й годі! У них хитро влаштовано, поки хабаря не даси, у літак не сядеш, без кінця причіпки — то до ваги, то до об’єму: це прийми, того не можна. Двічі на терези ганяли, насилу второпала. Гроші тицьнула... «От так би й давно, а то перечиться тут». Як усе просто! А до того... Контейнер у нас — дві тонни, примусили розвантажити. «Ви їдете з гарячої точки, може, зброю везете? Анашу?» Я пішла до начальника і в нього в приймальні познайомилася з доброю жінкою, вона мене перша напутала: «Нічого ви тут не доможетесь, а будете допоминатися справедливости — ваш контейнер викинуть у поле й розграбують, що ви привезли». Ну, що робити? Ніч не спали, розвантажилися, що в нас там: лахи, матраци, старі меблі й старий холодильник, два мішки книжок. «Ви, мабуть, цінні книжки везете?» Подивилися — «Что делать?» Чернишевського, «Поднятая целина» Шолохова... Посміялися. «А скільки у вас холодильників?» — «Один, та й той нам розбили». — «Чому не взяли декларації?» — «Ну звідки нам було знати? Вперше з війни ідемо...» Ми втратили зразу дві батьківщини — свій Таджикистан і Радянський Союз...

Ходжу лісом, думаю. Наші всі біля телевізора сидять: як там? Що там? А я не хочу. Було життя... Інше життя... Я там вважалася великим чоловіком, маю військове звання — підполковник залізничних військ. Тут сиділа безробітна, поки не влаштувалася прибиральницею в міськраді. Підлоги мию... Минуло життя... А на нове вже не маю я сили... Одні нас тут жаліють, інші невдоволяться: «Біженці картоплю крадуть. Ночами викопують». У ту війну, моя мама згадувала, люди більше одне одного жаліли. Недавно під лісом коня здичавілого знайшли. Мертвого. У іншому місці — зайця. Вони не вбиті були, а мертві. За це всі стурбувалися. А знайшли мертвого бомжа, якось непомітно перейшло.

До мертвого чоловіка люди всюди звикли...

Лєна М. — з Киргизії.

На порозі хати, мов до фотографії, з нею поряд сиділи п’ятеро її дітей і кіт Метелиця, якого вони вивезли з собою.

«Ми їхали, як з війни...

Похапали речі, кіт за нами до вокзалу йшов слід у слід, кота забрали. Їхали поїздом дванадцять діб, останні два дні лишались у нас тільки капуста квашена в банках і окріп. Хто з дрюком, хто з сокирою, хто з молотком, чергували при дверях. Скажу вам як... Одної ночі напали на нас бандити. Ледь не вбили. За телевізора, за холодильника тепер можуть убити. Ми їхали, як з війни, хоча в Киргизії, де ми жили, наразі й не стріляють. Була різанина в місті Ош... Киргизів із узбеками... Якось воно швидко вщухло... Зачаїлося. Але щось і далі в повітрі вчувається... На вулицях... Скажу вам... Ну, ми руські, зрозуміло, але й самі киргизи бояться... У них черги за хлібом, от вони й кричать: «Рускі, геть додому! Киргизія — для киргизів!» — і випихають із черги. І ще щось по-киргизькому, ну, таке, що, мовляв, їм самим хліба нестає, а тут ще й нас годуй. Я мови їхньої не дуже тямлю, вивчила скілька слів, щоб на базарі поторгуватися, купити що-небудь.

У нас була Батьківщина, тепер нема її. Хто я? Мама — українка, тато — росіянин. Народилася й виросла я в Киргизії, вийшла заміж за татарина. Хто мої діти? Яка в них національність? Ми всі перемішалися, кров у нас перемішалась. У паспорті в мене й дітей записано — руські, а ми не руські, ми — совєтські! Але тої країни, де я народилась, нема. Ні місця того, яке ми називали батьківщиною, ані часу, який теж нам був за батьківщину. Ми тепер як кажани. У мене п’ятеро дітей: старший син у восьмому класі, менша дівчинка в дитсадку. Я їх сюди привезла. Нашої країни нема, а ми є.

Я там народилася, виросла. Будувала завод, працювала на заводі. «Забирайся туди, де твоя земля, а тут усе наше». Нічого не дали взяти, крім дітей. «Тут усе наше». А де моє? Втікають люди. Їдуть. Усе руські. Совєтські. Ніде їх не треба, ніхто їх не жде.

А я колись щаслива була. Усі мої діти з любови... Я їх так родила: хлопчик, хлопчик, хлопчик, потім — дівчинка, дівчинка. Більше говорити не буду... Заплачу... (Але додає ще кілька слів). Будемо жити тут. Тепер тут — наш дім... Чорнобиль — наш дім. Наша батьківщина... (Зненацька всміхається). А птахи тут такі, як і у нас. І пам’ятник Леніну стоїть... (Уже біля воріт, прощаючись). Рано-вранці в сусідньому домі молотками стукають, дошки з вікон знімають. Зустрічаю жінку: «Ви звідки?» — «З Чечні». Нічого не каже... Ходить у чорній хустці...

Мене люди зустрічають... Дивуються. Не розуміють... Що ти, мовляв, робиш зі своїми дітьми, ти їх убиваєш. Ти — самогубця. Я не гублю, я їх рятую. Он у сорок років уся сива... В сорок років! Якось німецького журналіста в дім привели, і він спитав: «Привезли б ви дітей туди, де чума чи холера?» Так то ж чума й холера... А цього страху, який тут, я не знаю. Не бачу. Нема його в мене в пам’яті...

Я людей боюся... Людини зі зброєю...

Монолог про те, що тільки в злі людина мудрована, та яка вона проста й доступна в нехитрих словах любови