Читати книгу - "Марія Антуанетта"

боротьба, змагання за грішну душу. Але ж який жах: до ліжка хворого відмов­ляється підійти священик, не сповідає його й не дає останнього причастя; вмирущий король, що давно відцурався Бога й жив у нечесті, мусить спершу довести своє каяття ділом. Спершу треба прибрати камінь спотикання, коханку, що розпачливо вартує біля ложа, котре вона так довго не по-християнськи ділила з умирущим. З важким серцем, якраз у мить останньої страхітливої самотності, король звелів відіслати геть єдину людину, до якої мав душевну прихильність. Але йому дедалі лютіше стискає горлянку страх перед пекельним вогнем. Здушеним голосом він прощається з пані Дюбаррі, її тихо й непомітно чимшвидше відправили в кареті до сусіднього замочку Руей; якби раптом король одужав, вона б повернулася звідти.

Аж тепер, після такої очевидної покути, можна спові­дати й причащати. Аж тепер поріг спального покою короля переступив чоловік, котрий тридцять вісім років мав при дворі найменше роботи: сповідник його величності. Двері за ним зачинились, і, на свій превеликий жаль, жадливі придворні в передпокої не чули реєстру гріхів короля Оленячого парку (а як би було цікаво!). Не можучи зайти, зате взявши годинники, вони ретельно рахують хвилини, щоб, удоволяючи потяг до всіляких скандалів, принаймні довідатися, скільки часу потрібно Людовіку XV на перелік його сукупних гріхів і переступів. Минає рівно шістнадцять хвилин, і нарешті знов одчиняються двері, виходить сповідник. Але чимало ознак указує на те, що Людовік XV ще не отримав остаточного розгрішення, від монарха, котрий за тридцять вісім років ні разу не полегшив грішну душу і перед очима власних дітей жив у розпусті й похоті тілесній, церква вимагає ревнішої покути, ніж така потаємна сповідь. Саме через те, що у світі він стояв найвище, безтурботно гадаючи, що піднявся над Божим законом, церква вимагає від нього розпростертись ниць перед Всевишнім. За своє нече­стиве життя грішний король мусить покаятися прилюдно, перед усіма й для всіх. Аж тоді йому дадуть причастя.

Наступного ранку відбулась нечувана вистава: наймогутніший автократ християнського світу каявсь у гріхах перед цілим тлумом своїх власних підданих. На сходах зам­ку поставили збройну варту, від каплиці до кімнати вмирущого живоплотом поставали швейцарці, а коли, несучи ковчег під балдахіном, урочисто йшло високе духівництво, глухо загриміли барабани. За архієпископом і його почтом, несучи в руках запалені свічки, виступали дофін із братами, герцоги й герцогині і довели найсвятішого до дверей. Спинившись на порозі, поставали навколішки. З високим кліром до покою вмирущого ввійшли лиш королеві доньки і принци, котрі не могли посідати трон.

Здавалося, ніхто й не дихав, чулась тиха кардиналова мова, крізь прочинені двері бачили, як подав він Святі Дари. Потім ступив на поріг передпокою — всі побожно затрепетали, не знаючи, що почують, — і гучно звернувся до цілого двору: «Панове, король доручив мені переказати, що просить у Бога прощення за всю йому заподіяну зневагу і за негідний приклад, який давав своєму народові. Якщо Господь поверне йому здоров’я, він обіцяє нести покуту, підтримувати віру й полегшити долю народу». З ліжка долинув ледь чутний стогін. Тільки ті, хто стояв найближче, розібрали те бурмотіння: «Якби ж була в мене сила сказати це самому».

Те, що відбувалося потім, було просто жахіттям. Не людина вмирала — розпадавсь і гнив чорний набряклий труп. Але тіло Людовіка XV відчайдушно, немов зібралась у ньому сила предків усього Бурбонського роду, опиралося невпинному нищенню. Ці дні були страшними для всіх. Служники непритомніли від жахливущого смороду, доньки докладали останніх зусиль, безпорадні лікарі вже давно відступилися, двір що далі, то нетерплячіше чекав на швидкий кінець моторошної трагедії. На подвір’ї вже кілька днів стояли готові запряжені карети, в яких, щоб уникнути зарази, новий Людовік з усім своїм почтом мав одразу перебратись у Шуазі, як тільки старий король спу­стить дух. Кавалери вже окульбачили коней, усі спакували валізи, внизу день і ніч нудилися служники й візники, всі погляди прикуті до свічечки, що ледь блимає на вікні вмирущого, — це умовний сигнал для всіх, — у певну мить її згасять. Але велетенське тіло старого Бурбона борониться ще один день. Нарешті у вівторок 10 травня о пів на четверту пополудні загасили свічку. Бурмотіння перейшло в гомін, з кімнати в кімнату, мов за вітром, пружною хвилею полетіла вістка, залунали крики: «Король помер, хай живе король!»

Марія Антуанетта з чоловіком чекала в невеличкому покої. Нараз усе ближче й ближче вони почули таємничий шемріт, по кімнатах до них підкочувавсь дивний гомін. Аж ось, мов од вітру, розчахнулися двері, ввійшла пані Ноай і перша привітала королеву. За нею тиснулася решта, все більше й більше, цілісінький двір, кожен квапився скласти шану, щоб серед вітальників його запримітили першим. Тріскотять барабани, офіцери вимахують шаблями, лунає стовустий крик: «Король помер, хай живе король!»

З покою, куди зайшла дофіною, Марія Антуанетта вийшла вже королевою. Й поки в покинутому домі, полегшено зітхнувши, чимшвидше вкладали в давно наготовану труну зчорніле, невпізнанне тіло Людовіка XV, щоб якомога непримітніше зарити його в землю, з роззолоченої брами Версальського парку викотилась карета з новим королем і новою королевою. А на вулицях вітав їх і тішився народ, немов із старим королем пощезли всі давні злидні, а з новим володарем уже ніби переродиться світ.

У своїх то солодких, як мед, то мокрих від сліз мемуарах стара базіка пані Кампань оповідає, нібито Людовік XVI і Марія Антуанетта, почувши про смерть Людовіка XV, впали навколішки, заридали й заволали: «Господи, спаси й оборони, ми ще дуже молоді, занадто молоді, аби правити». Це дуже зворушливий анекдот і, їй-богу, годиться для дитячих читанок, тільки, на жаль, цей, як і більшість анекдотів про Марію Антуанетту мав невеличкий ґандж: був украй не­зграбний і психологічно неправдивий. Бо така святенницька розчуленість зовсім не пасує Людовіку XVI з його холодною, мов у риби, кров’ю, та й не було в нього ніяких підстав так тяжко переживати подію, яку з годинником у руці вже вісім днів щомиті чекав цілий двір, — а ще менше було їх у Марії Антуанетти, котра з безжурним серцем прийняла цю вістку, як і будь-який інший дарунок долі. Ні, не жадала вона влади й не палала нетерпінням ухопитись за віжки; Марія Антуанетта ніколи не мріяла стати Єлизаветою, Катериною чи Марією Терезією, для цього їй бракувало душевної снаги, дух був занадто мізерний, а натура ледача. Як завжди в пересічних натур, її бажання майже не сягали далі власного «я»; в молодої жінки нема жодних політичних ідей, щоб накинути світові, нема ніякої схильності