Читати книгу - "Це війна!, Ана-Марія Еріш"

- Він виріс, Тейлор. - різко сказав хлопець. - В мене вже немає часу на ці дитячі фантазії. На світ треба дивитися реально, і шукати там, де справді можна чогось досягнути. Я не збираюся витрачати своє життя на дурниці та застрягнути тут так само як моя родина. - Джеймс уважно подивився на мене. - Час і тобі зробити те саме, Тейлор. Варто зняти рожеві окуляри й перестати жити у світі своїх фантазій. Ти ж просто застрягла у цьому дитячому стані, сприймаючи світ однозначно. Ти думаєш, що все завжди буде саме те, що ти хочеш? Зрозумій нарешті це.                                                              

Його слова настільки вдарили мене, що я навіть не хотіла нічого говорити. Але все ж, зібравши останні сили, промовила.                                                                                                                            

- Повір, Джеймсе, я знаю, що таке жити в реальному світі. Як і про те, що не всі мрії збуваються. - холодно промовила я. - Думаю, ти теж би мав про це пам'ятати.                                              

- Тейлор, я...                                                                                                                            

Але я не хотіла його далі слухати, тому просто пішла назад. І цього разу вже не змогла стримати сльози, що просто розривали душу на частини. Так, інколи я і жила у своїх мріях, проте лише тому, що хотілося втекти від цієї жорстокої реальності. Я боялася думати про те, що одного дня моєї матері може не стати. Тому так, фантазії куди як безпечніші. Коли я увійшла до середини, то справді намагалася приховати те, що плакала. Проте не дуже добре це вийшло, адже хлопці одразу ж це помітили.                                                                                                                            

- Що він тобі наговорив? - одразу ж стурбовано запитав Шон.                                                              

- Нічого. - намагалася захистити я Джеймса.                                                                                             

-Якби так і було, то ти б не плакала. - відповів Брейден. - Я зараз придушу цього придурка.            

І він справді збирався виходити. І я повірила йому, бо цей хлопець ніколи не кидає слів на вітер. Та все ж я взяла його за руку, намагаючись стримати. Але інші хлопці, здавалося, збиралися зробити все теж з ним.                                                                                                                                               

- Не треба, справді. Просто деяка правда, яку важко прийняти. - я посміхнулася. - Це так дивно, що ви, не дивлячись на те, що було, все ще захищаєте мене.                                                              

- Тейлор, - Олівер поклав мені руку на плече. - Ти завжди для нас була ніби маленька сестричка, яку ми будемо любити та оберігати, не дивлячись ні на що. Так, в нас були деякі проблеми зі спілкуванням. Та ти завжди можеш звернутися до нас за будь-якою допомогою чи підтримкою. Ми ж одна сім'я.        

- Ідіть сюди. - сказала я зі сльозами на очах.                                                                                             

Я ж їх всіх міцно обійняла, адже ці слова дуже сильно мене вразили. Справді коли створюється справжній гурт, люди стають ближчими, ніж просто друзями.                                                              

- Крім Джеймса. Він ніколи не буде частиною моєї родини. - сказав Брайден. - І він більше ніколи не зашкодить тобі, Тейлор.                                                                                                                            

З Брейденом в мене завжди були найближчі стосунки, адже в дитинстві він втратив молодшу сестру, яка була дуже схожа на мене. Тому він завжди дуже опікувався мною, нагадуючи цим Генрі. І якщо Джеймс і справді це зробить, то хлопець навіть не стане слухати його виправдовування...