Читати книгу - "Балаган, або Кінець самотності"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Пригадую, що я тупо блукав під яблунями нашого саду.
Стоячи посеред родинного кладовища, я розпечатав листа від фармацевтичної фірми «Елі Ліллі». В конверті було кілька таблеток, кольором і розмірами схожих на сочевицю.
Супровідна інструкція, яку я прочитав дуже уважно, повідомляла, що ці ліки називаються «три-бензо-психоаміл». Компонент «психо» в назві таблеток означав, що вони сприяють урівноваженню поведінки людей.
Диво-препарат рекомендувався тим, хто страждав на так звану хворобу Туретті. Бідолахи, вражені тією хворобою, без будь-якого лихого наміру, прилюдно лаються сороміцькими словами і роблять непристойні жести.
У тому приголомшеному стані, в якому я тоді перебував, мені здалося дуже доречним ковтнути дві таблетки, що я й зробив.
Через дві хвилини усе моє єство сповнилося втіхою і впевненістю у своїх силах. Мені було так добре, як ніколи раніше.
Саме відтоді я привчився одурманювати себе. Ця згубна звичка тривала майже тридцять років.
Отак воно.
Хоч як дивно, але в моїй клініці минулося без жертв. Відбулися дрібницями. Під кількома важчими дітлахами розвалилися ліжка та візки для транспортування хворих. Одна з медсестер провалилась у тайник, колись захований під Елізиним ліжком: вона зламала собі обидві ноги.
Хвалити бога, мати проспала весь той жах.
Коли вона прокинулась, я стояв біля її ніг. Вона знову почала казати мені, що ненавидить усе штучне.
— Знаю, мамо,— відповів я.— Цілком із тобою згоден. Назад до природи!
Я проковтнув ще кілька таблеток три-бензо-психоамілу й пішов до гробниці професора Ілайю Рузвельта Суейна, щоб забрати папери, які ми з Елізою колись там сховали.
У науковому трактаті про гравітацію я тепер нічогісінько не второпав. Певно, коли наші з Елізою мозки об'єднувались, ми були тисячократ розумніші, ніж кожен окремо.
Зате наш утопічний проект перебудови Америки в країну тисячі штучно розширених родин виявився цілком приступним для мого розуміння. Тепер він видався мені просто геніальним. У ньому відзначалося, що в Америці, власне, давно існують такі штучно розширені родини. Лікарі, наприклад, вважають себе родичами всіх інших лікарів, юристи водяться з юристами, політики — з політиками і таке інше.
Але ми з Елізою доводили: такі розширені родини ні до чого не придатні, бо до них не входять діти, старі люди, домогосподарки та всякі інші громадяни, позбавлені будь-яких визначених характеристик. До того ж спільні інтереси професійних кланів надто вузькі та специфічні, отож людям стороннім вони здаються просто безглуздими.
«Ідеально розширена родина,— писали ми з Елізою,— повинна являти собою пропорційне представництво від усіх прошарків американського суспільства. Тоді ми матимемо в країні, скажімо, десять тисяч парламентів, які чесно й кваліфіковано обговорюватимуть те, про що нині сперечаються з піною біля рота лише купка лицемірів: про добробут усього людства».
Від читання мене відірвала старша медсестра, яка зайшла повідомити мене, що всі хворі діти нарешті заспокоїлись від переляку і поснули.
Я подякував за приємні новини. І раптом спіймав себе на тому, що кажу сестрі:
— Ага, мало не забув. Будь ласка, зв'яжіться з фірмою «Елі Ліллі», що в Індіанаполісі, й замовте дві тисячі пакетиків їхніх нових ліків. Називаються вони «три-бензо-психоаміл».
Отак воно.
Розділ 31
Через два тижні мати моя померла.
Протягом подальших двадцяти років сила земного тяжіння не зазнавала таких катастрофічних змін.
А час усе збігав. Час віднині втратив для мене чітку окресленість — завдяки дедалі більшим дозам три-бензо-психоамілу.
Десь тоді я збайдужів до своєї клініки, облишив медицину, і мене обрали сенатором до конгресу від штату Вермонт.
А час минав.
І якось я виявив, що балотуюся в президенти країни. На лацкан мого парадного фрака камердинер приколов значок, на якому було викарбуване моє передвиборче гасло, що мало забезпечити мені переконливу перемогу:
КІНЕЦЬ САМОТНОСТІ!
За всю виборчу кампанію я з'явився в Нью-Йорку лише один раз. Там я виголосив промову зі сходів публічної бібліотеки, що на розі Сорок другої вулиці та П'ятої авеню. На ту пору це місце перетворилося на не дуже жвавий морський курорт. Острів так і не зміг ожити після того жахливого стрибка сили земного тяжіння, коли попадали ліфти в усіх будинках, позатоплювались тунелі і обвалились усі, крім Бруклінського, мости.
Тепер гравітація знову почала завдавати клопоту людям. Правда, змінювалась вона вже не стрибками, а зростала й падала з неквапкістю морських припливів та відпливів.
Коли я виголошував промову зі сходів бібліотеки, сила гравітації була більша від норми. Через те, звертаючись до народу, я сидів у кріслі. Був я цілком тверезий, а проте розлігся в кріслі, мов добре підпилий англійський поміщик за давніх-давен.
Слухачі мої, здебільшого пенсіонери, повлягалися просто на П'ятій авеню, яку блокувала поліція. Хоч не думаю, щоб там був якийсь вуличний рух. Десь на Медісон-авеню пролунав вибух — то розбирали на будівельні матеріали хмарочоси, які стали нікому не потрібні.
Говорив я про самотність в Америці. Ця тема мала забезпечити мені перемогу на виборах. І, зрештою, то була єдина тема, на яку я міг виступити.
— Сором сказати,— почав я,— але я чомусь не спробував раніше втілити в життя свій нехитрий і на диво ефективний проект усунення самотності.
Далі я запевнив слухачів, що всі злигодні, які спіткали американців, були спричинені їхньою самотністю, а не схильністю до гріха, і таке інше.
По закінченні промови до мене підійшов якийсь дід і став розповідати, як він придбав страховку життя, як сплачував внески, як скуповував усілякі побутові прилади та автомобілі. Нічого з того не було йому потрібне, і він робив усе це тільки тому, що прагнув породичатися з продавцями.
— У мене немає рідних,— сказав мені старий,— а так хочеться, щоб були.
— Усім цього хочеться,— докинув я.
Він розповів мені, як свого часу приохотився до випивки, намагаючись поріднитися із завсідниками барів.
— Кожен бармен був тобі наче батько рідний, — бубонів старий.— Та раптом бар зачиняли, і ти мусив іти геть.
— Як я вас розумію,— сказав я і почав розповідати напівправдиву історію про самого себе, яка на той час уже засвідчила свою цілковиту безвідмовність.— Мені добре відомо, що таке самотність. Адже єдиною істотою, якій я звіряв найпотаємніші думки, був кінь, якого звали Будвайзер.
І я повідав йому про те, як трагічно загинув мій Будвайзер.
Промовляючи, я безупинно підносив до рота долоню, мовби намагаючись утримати необережне слово абощо. Насправді ж я ковтав дрібні зелені пілюльки. На той час їх уже оголосили поза законом і більше не виготовляли. Але в моєму кабінеті, в адміністративному корпусі сенату, ще залишалося кілька
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Балаган, або Кінець самотності», після закриття браузера.