Читати книгу - "В'язниця душ"

До вечора Курка переконав себе, що нічна сцена справді розігралася у його власній голові, можливо, від того, що він намагається запхати туди непомірно велику кількість знань. Тадей подумав, що можна було б і відпочити, якби не ризик самому померти від голоду. Він уявив, як його знайдуть через тиждень або два, коли він смердітиме дужче від тієї кішки на горищі... Очі постояльця наповнились слізьми від жалю до себе, але, втерши їх, Курка вирішив, що краще перетерпіти свої галюцинації і страхітливі сни.

Проте о пів на одинадцяту все повторилося знову. Спершу кроки і стишені голоси, далі розмова, любощі, суперечка, благання, вереск і передсмертний хрип. Курка нерухомо сидів за столом, стискаючи перед собою сокиру. Тепер він чудово розумів, що це не сон і навряд чи йому все вчувається. Він шукав у собі достатньо сміливості, щоб піти на горище і захистити жінку, але не знайшов. Утім, піднявшись туди на ранок, він знову побачив тільки здохлу кішку і товстий шар пилу, на якому й цього разу не лишилося жодних слідів.

Урешті, він допетрав: це привиди. Душі, які не знайшли спокою і щоночі розігрують ту саму сцену на його горищі, мов лицедії, що готуються до якоїсь пекельної вистави. Не було сенсу кликати на допомогу сусідів або звертатись у поліцію. Його у кращому разі засміють, у гіршому — спровадять до божевільні. Тадей Курка знайшов тільки одне рішення: тікати. Тікати щодуху темною замарстинівською дорогою. Спершу добігти до ліхтаря, а там, як поведеться...

На світлі Тадей зупинився і, важко дихаючи, роззирнувся довкола, ніби боячись, що духи з горища кинуться за ним слідом. Однак поза освітленим конусом, що тягнувся від ліхтаря, панувала темрява і тиша. Десь далеко тільки чувся приглушений гуркіт залізниці. Утікач раптом відчув полегшення, мовби цей конус ліхтарного світла направду міг захистити його від усього злого.

Курку несподівано розібрав нервовий сміх. Уже за мить той сміх перейшов у регіт, а все тіло, від горла до ніг, схопила судома. Щоб не гепнутись на землю усім тілом, Тадей, усе ще регочучи, став на коліна. Та раптом його регіт змінився відчайдушним криком: навпроти нього раптово виросла чиясь довготелеса постать у плащі й капелюсі. Терпляче дочекавшись, поки Тадей накричиться і стулить пельку, постать промовила спокійним крижаним тоном:

— Я знаю, що вас лякає, пане Курко. І знаю, як вам допомогти. Тільки припиніть волати...

* * *

Янка Циновська, господиня тісного помешкання в будинку поруч єврейського шпиталю, одяглася і причепурилась, як завжди, швидко. Вона знала, що Мамка Цимес не любить, коли дівчата запізнюються. Тому Янка, не марнуючи ані хвилини, замкнула двері і збігла сходами вниз.

Опинившись на вулиці, вона щільніше закуталась у старе футерко і пришвидшеним кроком подалася б бік Шпитальної. По дорозі Янка думала про те саме, що й увечері і вранці. Йдучи перемерзлою бруківкою, яка ще не бачила цього року снігу, вона думала про гроші. Точніше, про суму, якої бракувало для здійснення її мрії. А мріяла Янка Циновська про втечу... Про втечу з вулиці Шпитальної, з Лемберга, з Галіції, з імперії подалі, на самісінький край світу...

Про те, що кожен, хто дістався Америки, живе там, як у Бога за пазухою, вона чула вже не раз. Янка планувала зібрати потрібну суму до Різдва, але тепер було очевидно, що їй це не вдасться. Бракувало більшої частини, і Фелікс Бельман, знаний у Львові єврей, котрий відправляв людей на край світу, сказав, що за такі гроші зможе хіба що копнути Янку під дулу, щоб вона котилася щонайменше до Клепарова.

Втім Янка не образилась на такі слова. Вона, взагалі, звикла не ображатись, бо тоді б це довелося робити надто часто. Цілими днями і ледь не щоночі... До того ж, Янка добре знала, що насправді Бельману її розкішна пругка дупа ввижається в найсолодших снах і мареннях. Ніколи в житті він не посмів би її копнути, а радо б мацав до знемоги своїми кістлявими руками, заплативши за цю насолоду будь-які гроші, коли б не був скнарою.

Янка стрепенулась чи то від холоду, чи то від огиди і, хоч до будинку Мамки Цимес лишалося зовсім небагато, знову пришвидшила крок, майже побігши тепер по Шпитальній. Вулиця була порожньою, і тільки старий ліхтарник, тримаючи в одній руці драбину, а в іншій пляшку з гасом і продовгуватий ґніт, крекочучи, волікся робити свою справу. Він мусив би також поспішати, оскільки зимові сутінки спадали швидко. Проте його, здавалось, зовсім не хвилювало, що за кілька хвилин доведеться запалювати ліхтарі у темряві.

Янка зайшла до будинку, де одразу за дверима сидів консьєрж. Він був по вуха закутаний у кожуха і скидався на волохатого домовика. Через це важко було вгадати його вік та, зрештою, і стать. Однак Янка знала, що під кожухом завжди мовчазний дідок, який, попри все, не пропустив би досередини нікого зайвого. Янку він знав, а тому ніяк не зреагував на її появу. Кинувши коротке вітання і не чекаючи відповіді, вона збігла сходами на другий поверх.

У невеликій, завішаній оксамитом залі вже чекала Мамка Цимес. Це була пишна жінка років сорока, з доводі приємними рисами обличчя. Могло навіть скластися враження, що вся вона сповнена доброти й справді материнської турботи, проте Янка зіщулилась і несміливо переступила поріг. У залі пахло тютюном і парфумами. На столику поруч крісла Мамки справді стояла попільничка і флакон смарагдового кольору. Видно, вона, як завжди, курила, а потім кропила кімнату водою, додавши до неї кілька крапель підроблених «Diorissimo».

— Заходь, — запросила вона Янку, а сама підвелася з крісла і підійшла до елегантного креденсу, — наллю тобі коньяку, щоб ти зігрілася...

Янка зняла рукавички, потім футерко і вдячно прийняла келих. Зробивши кілька ковтків, вона відчула, що справді трохи зігрілася. Мамка Цимес тим часом узяла зі столика пачку «Deities» і знову запалила.

— У тебе сьогодні дуже вишуканий клієнт, моя люба, — сказала вона, відводячи цигарку від губ, — вимогливий...

Циновська криво усміхнулась. Вона добре знала цих «вишуканих клієнтів», які подекуди не цуралися у ліжку найбільших грубощів.

— Роздягнися, — наказала їй Мамка Цимес, вдаючи, що