Читати книгу - "Білий домініканець"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Чи це тільки сон? Я вже не відрізняю реальність од галюцинації, проте, відчуваючи на собі його погляд, я щоразу спускаю повіки в болісному усвідомленні своєї вини.
Як же все це сталось? Я ніяк не можу згадати. Нитка пам’яті обірвалася тієї миті, коли ще усвідомлював, що актор кричить на мене. Мені ясно тільки одне: десь, колись, при світлі вуличного ліхтаря за його наказом я написав боргове зобов’язання і скріпив його підробленим підписом свого батька. Підпис був під пару батьковому, так що коли я припав очима до шпаргала, перш, ніж він склав і прибрав його, одну мить мені здавалося, що мій батько підписав його своєю власною рукою. Чого я це зробив? Як на мене, це діло таке звичайне, що навіть зараз, коли мене терзають спогади про скоєне, я певний, що вчинити інакше просто не міг.
Скільки часу спливло відтоді — одна ніч або ціле життя? Зараз мені здається, що актор кричав на мене не кілька хвилин, а цілий рік, вирваний з мого життя. Потім, коли він урешті-решт зрозумів з моєї реакції, що далі кричати безглуздо, він якимось чином зумів переконати мене, що підроблений підпис може врятувати Офелію. Єдиний промінь світла зараз, у моїй пропасниці — це моя тверда впевненість: я ніколи не зробив би цього лише для того, щоб одвести від себе підозріння у передумисному вбивстві. Коли я потім повернувся додому, мені вилетіло з голови: чи був уже ранок, чи ще стояла ніч?
Мені здається, що я сидів у розпачі на могилі, здригаючись від ридань, і, судячи з запаху троянд, який відчував навіть тепер, це була могила моєї матері. А, може, запах виходить від букета квітів, який лежить там, на ковдрі у моєму ліжку? Але хто ж міг його туди покласти?
«Батеньку мій, мені ж треба ще йти гасити ліхтарі, — шмагнула мене раптом, як батіг, думка. — Хіба вже не середина дня?»
І я хочу підвестись, але я такий слабий, що не здолаю поворушити ні рукою, ні ногою. Тим-то я мляво опускаюся. «Ні, ще ніч», — заспокоюю я себе, бо ж одразу перед очима постає глибока пітьма.
А проте, миттю бачу яскраве світло й сонячні промені, що грають на білій стіні, і знову на мене наскакує почуття вини за невиконаний обов’язок.
«Це хвилі пропасниці кидають мене в хвилі фантазії», — кажу собі, але я безсилий перед тим, що над моїм вухом все голосніше і виразніше звучить ритмічне, наче випливаючи зі сну, таке знайоме ляскання в долоні. В такт йому дедалі швидше і швидше змінюється день і ніч, ніч і день, безнастанно, і я маю бігти… бігти…, щоб вчасно запалити ліхтарі… загасити… запалити… загасити…
Час мчить за моїм серцем і хоче схопити його, проте щоразу живець випереджає час на один крок.
«Ось зараз, зараз я потону в потоці крові, — відчуваю я, — вона витікає з рани в голові точильника Мучелькнауса і б’є джерелом між його пальців, коли він силкується закрити рану рукою».
Я ось-ось захлинуся! В останній момент я хапаюся за жердину, що стирчить з надбережної стінки, міцно за неї чіпляюсь і стискаю зуби, збираючи докупи рештки чимраз тьмянішої свідомості:
«Тримай свого язика на припоні, коли ж ні, він видасть у пропасниці те, що ти підробив батьковий підпис!»
Раптом я збадьорююся краще, ніж удень, і ожвавлююся більше, ніж зазвичай у своїх снах. Мій слух загострюється так, що я вчуваю найменший шурхіт як поблизько, так і далеко. Ген-ген, по той бік дерев, за річкою, щебечуть птахи, і я виразно чую, як шепочуть молільники у церкві Пречистої діви. Невже сьогодні неділя? Дивно, що навіть гримний стогін органу не може заглушити шепотіння парафіян на стільцях. Як дивно, що зараз голосний звук не пересилить тихенький і слабкий! Чого в будинку внизу грюкають двері? Мені здавалося, що на нижніх поверхах ніхто не живе. Там унизу, в кімнатах хіба припадає пилом якесь барахло.
Може, то раптом ожили наші предки?
Я вирішую зійти вниз; я-бо такий свіжий і бадьорий, чого б мені цього не зробити? Раптом мені збігло на думку: а навіщо мені брати з собою своє тіло? Чи ж так випадає, щоб я навідувався до своїх предків серед білого дня без сорочки!
Хтось стукає у двері; мій батько встає, відкриває їх і каже крізь щілину шанобливо: «Ні, дідусю, ще не час. Ви ж знаєте, що Вам не можна до нього, доки я ще живий».
Те ж саме повторюється дев’ять разів.
На десятий раз я знаю точно: зараз там стоїть сам засновник роду. Я не помилився — ось він, глибокий, шанобливий уклін мого батька, який широко відкриває двері. Сам же тим часом залишає кімнату, і з важких повільних кроків, до яких домішується стукіт ціпка, я розумію: хтось підходить до мого ліжка.
Я не бачу його, бо очі мої заплющені. Якесь внутрішнє чуття підказує мені, що мені не слід їх одкривати.
Але крізь повіки я чітко, наче через шибку, бачу свою кімнату і всі речі в ній. Засновник роду відкидає ковдру і кладе мені на шию праву руку, відвівши під прямим кутом великий палець.
«Ось поверх, — проказує він монотонно, як священик молитву, — на якому помер твій дід, який чекає наразі на воскресіння. Тіло людини — це домівка, в якій мешкають її небіжчики-предки. У деяких домівках, тобто в деяких тілах людей мертві іноді пробуджуються до того, як надійде час їхнього воскресіння. Тоді-то про будинок кажуть, що в ньому оселився привид, а про людину, що в ньому сидить дідько».
Він знову натискає долонею з відведеним великим пальцем, цього разу — на груди.
— А тут похований твій прадід!
І так він пройшов по всьому тілу згори донизу: по животу, стегнах, колінах, аж до п’ят.
А коли він поклав свою руку на п’яти, то сказав:
— А тут живу я! Бо ноги — це підмурівок, на якому стоїть будинок; це — корінь, і він пов’язує людину з матір’ю-землею, по якій ти ходиш. Сьогодні день, який ступає в слід глибокої ночі твого зимового сонцезвороту. Це день, коли в тобі починають один за одним
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Білий домініканець», після закриття браузера.