Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Отруєний вибухом нервиці, поет похитнувся, підлога під ним перестала двигтіти. Рюхин підвів голову й побачив, що він давно вже в Москві, ще й надто, що над Москвою світанок, що хмаринка підсвічена золотом, що вантажівка його стоїть, застрягши в колоні інших машин побіля повороту на бульвар, і що близесенько від нього стоїть на постаменті металева людина[139], ледь нахиливши голову, і байдуже дивиться на бульвар.

Якісь дивні думки ринули до голови занедужілому поетові. «Ось приклад справжньої таланистости… — тут Рюхин став на весь зріст на плятформі вантажівки й руку підняв, нападаючи навіщось на чавунну людину, яка нікого не зачіпала, — якого б кроку він не зробив у житті, хоч би що трапилося йому, усе йшло йому до пуття, усе оберталось йому на славу! Та що ж він зробив? Не втямлю… Чи ж є щось особливе в цих словах: «Буря мглою…»?[140] Не розумію!.. Поталанило, поталанило! — враз уїдливо підсумував Рюхин і відчув, що вантажівка під ним рушила, — стріляв, стріляв у нього той білогвардієць[141] і розтрощив стегно і забезпечив безсмертя…»

Колона рушила. Геть хворий і навіть постарілий поет не більше як за дві хвилини входив на веранду Грибоєдова. Вона вже спорожніла. У кутку допивала якась компанія, і в центрі її метушився знайомий конферансьє в тюбетейці та з келихом «Абрау» в руці[142].

Рюхин, обтяжений рушниками, був зустрінутий Арчибальдом Арчибальдовичем дуже привітно й відразу звільнений від клятих ганчірок. Не будь Рюхин таким змордованим у клініці та у вантажівці, він, певно, раював би, розповідаючи про те, як усе було у шпиталі, і приоздоблюючи свою розповідь вигаданими подробицями. Та тепер йому було не до того, і, крім того, хай як мало спостережливим був Рюхин, — тепер, по тортурах у вантажівці, він вперше гостро вгледівся в обличчя пірата й збагнув, що той хоча й розпитує про Бездомного, і навіть скрикує «ай-яй-яй!», та, по суті, є байдужісіньким до долі Бездомного і анітрохи його не жаліє. «І молодець! І правильно!» — з цинічною, самовбивчою люттю подумав Рюхин і, обірвавши оповідь про шизофренію, попрохав:

— Арчибальде Арчибальдовичу, горілочки б мені…

Пірат зробив чуле обличчя, прошепотів:

— Розумію… хвилиночку… — і махнув офіціянтові.

За чверть години Рюхин самотньо сидів, скорчившись над рибцем[143], пив чарку по чарці, розуміючи й визнаючи, що виправити в його житті вже нічого не можна, а можна тільки забути.

Поет змарнував свою ніч, поки інші бенкетували, і тепер розумів, що повернути її годі. Досить лише підвести голову від лямпи угору до неба, щоб збагнути, що ніч згинула без вороття. Офіціяити, кваплячись, зривали скатертини зі столів. В котів, що шастали коло веранди, був вранішній вигляд. На поета нестримно навалювався день.

Розділ 7

Нехороша квартира

Якби наступного ранка Стьопі Лиходєєву сказали б так: «Стьопо! Тебе розстріляють, якщо ти цієї ж хвилини не встанеш!» — Стьопа відповів би млосним, ледь чутним голосом: «Розстрілюйте, робіть зо мною, що хочете, але я не встану».

Де там устати, — йому здавалося, що він не подужає розклепити очей, тому що, ледь-ледь він зробить це, як мигне блискавка й голову його вмить рознесе на кавалки. У цій голові гупав тяжкий дзвін, між очними яблуками й склепленими повіками пропливали бурі плями з вогняно-зеленою торочкою, і на довершення усього нудило, причому здавалося, що нудота ця пов’язана зі звуками якогось докучливого патефона[144].

Стьопа силкувався щось пригадати, та пригадувалось тільки одне — що, здається, учора й хтозна де він стояв із серветкою в руці й намагався поцілувати якусь даму, причому обіцяв їй, що наступного дня, і пункт опівдні, прийде до неї в гості. Дама від цього відмагалася, кажучи: — «Ні, ні, мене не буде вдома!» — а Стьопа вперто стояв на своєму: «А я от візьму та й прийду!»

Ні що то була за дама, ні котра тепер година, ні яке число та якого місяця — Стьопа абсолютно не знав і, що найгірше, не міг збагнути, де він є. Він посилкувався з’ясувати бодай останнє й для цього розклепив злиплі повіки лівого ока. У напівтемряві щось тьмяно відсвічувало. Стьопа нарешті впізнав трюмо й збагнув, що лежить горілиць в себе на ліжку, тобто на колишньому ювеліршиному ліжку, в спальні. Тут йому так шибнуло в голову, що він заплющив око й застогнав.

Пояснімо: Стьопа Лиходєєв, директор театру Вар’єте[145], отямився ранком у себе в тій самій квартирі, де він мешкав спільно з покійним Берліозом, у великому шестиповерховому будинку, покоєм розташованому на Садовій вулиці[146].

Слід сказати, що квартира ця — № 50 — давно вже мала якщо не недобру, то, в усякому разі, дивну репутацію. Ще два роки тому власницею її була вдова ювеліра де Фужере. Анна Францівна[147] де Фужере, п’ятдесятирічна поважна та дуже діловита дама, три кімнати з п’ятьох винаймала пожильцям: одному, що був на прізвище, здається, Біломут, і другому — із втраченим прізвищем.

І от два роки тому почалися в квартирі несповідимі події: з цієї квартири люди стали безслідно щезати.

Якось вихідного дня до квартири з’явився міліціянт, викликав до передпокою другого пожильця (прізвище котрого втратилось) і сказав, що того просять на хвилинку зайти до відділку міліції в чомусь розписатися. Жилець наказав Анфісі, відданій і давній хатній служниці Анни Францівни, сказати, в разі, як до нього дзвонитимуть, що він повернеться за десять хвилин, і пішов разом із коректним міліціянтом у білих рукавичках. Та не повернувся він не тільки за десять хвилин, але й узагалі не повернувся. Найдивнішим за усе є те, що, очевидно, з ним разом щез і міліціянт.

Набожна, а відвертіше сказати — марновірна, Анфіса так напрямець і кинула дуже засмученій Анні Францівні, що це чаклунство й що вона пречудово знає, хто потяг і жильця й міліціянта, тільки проти ночі не хоче казати.

Ну, а чаклунству, звісно, хай лиш воно розпочнеться, а там вже його нічим не зупинити. Другий пожилець зник, згадати б, у понеділок[148], а в середу ніби крізь землю провалився Біломут, але, щоправда, за інших обставин. Ранком за ним заїхала, як завжди, машина, щоб відвезти його на службу, і відвезла, та назад нікого не привезла й сама більше не повернулася.

Горе й жах мадам Біломут не піддаються описові. Та ба, і те і друге було нетривалим. Тієї самої ночі, повернувшись з Анфісою з дачі, на яку Анна