Читати книгу - "Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Шо, Ірка, знаєш, шо будеш з грошима робити? — питала, віддаючи мені мій гонорар, Наталя Петрівна.
Мені було незручно від такого інтимного запитання. Я буркнула гірку правду:
— На пса відкладу…
— Ех. Я би на твоєму місці пішла, купила два кілограми ковбаси і кинула маман на стіл: «Бачте, і я в цьому домі заробляю!»
«Яке марнотратство!» — подумала б я, якби виростала не на українських і світових народних казках. А насправді подумала, що воно, звісно, так гордо й сміливо — купити ковбаси, але ковбасу всі з’їдять, а пса в мене так і не буде. Ковбаса псові не дорівнює.
Тож ковбаси з гонорару я не купила і навіть не замотала в газету ту, куплену за мамині гроші. Лише, читаючи себе, впустила шматок з відкритого в захваті рота. Ковбасне пророцтво здійснилося пізніше!
3. Мої ковбаси
Чому діти часто ненавидять делікатеси чи, як їх колись у нас називали, — дефіцитні продукти? А от уявіть, що вам, п’ятирічному, хтось запихає до писка слимака, политого соком з розчавленого лимона, і приказує: «Їж, дитинко, — це такий делікатес!» Чи смакував би вам той слимак? З першої спроби — навряд. Ви його, швидше за все, виплюнули б, а може, ще й тому жартівникові біле личко слимаковою мушлею подряпали. Мушля-бо гостра. Мені, правда, устриць ніхто в дитинстві чомусь не пропонував. Зате, пам’ятаю, якось мама їла зелені оливки і сказала:
— На, спробуй, це делікатес.
І я, наївна, повірила. Та як же потім плювалася й кривилася! Такої інтенсивності відразливі гримаси на моєму писку можна було побачити вдруге лише через багато років, коли в Гоа в ресторанах мені подавали розраховану на всюдисущих москалів індійську їжу без спецій…
А того разу мама так помстилася через мене власній долі за те, що якось сама в дитинстві, серед зими, жадібно накинулася на червоний кавун, а він, падлюка, обманув — виявився солоним, як сльози українського народу.
Але такі обломи — гра випадку. Геть не так я свого часу сприймала дині й банани. Їхні окремі аромати зливалися в моїй уяві в один-єдиний масний дух, що, своєю чергою, виступав ідеальним реплікантом запаху гівна. Я так тоді й називала будь-який гидкий запах пукового чи какового походження:
— Бананові духи.
З наголосом на «и». Хоча можна було й на «у».
По-іншому було з запахом ковбаси. О часникове блаженство! Досі дивуюся, винюхуючи запахи асфальту й гаражу в серії експериментальних парфумів «Comme Des Garçons», чому це ніхто ще не запустив у виробництво запах ковбаси. Якщо шлях до серця чоловіка лежить через його шлунок, то перші ворота на цьому шляху мусить у друзки зносити пахощами копченого щастя. Якщо чоловік, звісно, не вегетаріанець. Тоді йому навіть в’ялене не поможе.
Ковбаса… Навіть тато в дитинстві дражнив мене так:
— Ірка-пірка-ковбаса, на вірьовочці оса.
Потім він це, правда, вдосконалив:
— Ірка-пірка-фрикасе, на вірьовочці о-се!
Тато дуже радів своєму винаходу, а я боязко намагалася здогадатися, що воно таке — фрикасе? Краще вже ковбаса. Річ зрозуміла і улюблена.
Моя сестра могла з’їсти силу-силенну ковбаси. Особливо вона любила — щоправда, і я, і тато, словом, уся наша родина, крім акуратної мами, — їсти ковбасу за читанням книг. Тому сестра люто злилася на позичені книги:
— Як дратують ці чужі й бібліотечні книги! Не можна вже й вільно почитати, поробити закладки шкірками від копченої ковбаси.
Але в бібліотечних таки, здається, робила. Та й на позичених залишала масні й пахучі відбитки пальців. Порядні люди в таких випадках відкуповують нові книги, а майбутні інтелектуали зі спокійною совістю лишають книжку в своїй бібліотеці. Проти ковбасного екслібрису не попреш.
Нещодавно моя сестра якось довідалася, що я пишу про її ковбасну любов в глибокому дитинстві. Вона заремствувала:
— Попрошу взяти до уваги, що моя любов до ковбаси залишається вічною і незмінною в часі!
Моя теж. Хоча я вже оно скільки років не їм того, що не має ознак впізнаваної протоформи, — наприклад, фарш. Мені лише явну плоть давайте, несіть, можна з кров’ю. Якщо не надто на кров’янку скидатиметься.
До крові у нас із сестрою не доходило. Принаймні коли ми билися ковбасами. Гапа брала «Дрогобицьку», що непристойно дрижала. А я «Московську», котра, хоч і вражого племені, а все ж твердіша, надійніша в атаці. І так ми билися, як ті амазонки на мечах. А були б ковбаси з підсвіткою, то ми були б джедайками.
Мама завжди казала «Ц!», коли відкривала холодильник і з’ясовувала, що півковбаси згризено цілком, без хліба. Чогось мамам так залежить на тому, щоб хліб, мов вірний ідальго, обов’язково супроводжував ковбасу в її останньому поході до дитячих шлунків.
У школі в нас теж була ковбаса. Звали її Люба. Чи то Любу звали Ковбасою, зараз уже й не згадаю. Пам’ятаю лише, що гуцули казали «кубаса», і коли Люба хотіла підкреслити чиюсь огрядність (хоча, якщо подумати, сама огрядною не була), то просто й ображено, як то роблять усі діти, називала конкурентку сосискою:
— Сусіска!
Що означало неповноцінність у категоріальному світі ковбасних виробів.
Сосиски в Яремчі отримували якусь не зовсім заслужену дозу презирства. Не те, що в Черкасах, де їх усі побожно наминали з картопляним пюре. В Яремчі сосиски вважалися безнадійно низькою кастою.
— Боже, мали би совість! Подавати сосиски з квашеною капустою?! — обурювалися гості після весілля Надьки Квітчучки. — Позорище!
Та фінальна подача сосисок з квашеною тушкованою капустою, від якої прийшов би в захват кожний порядний німець, за яремчанських стандартів звела нанівець усі крученики, налисники, холодці, голубці, фаршировану рибу і птицю, подані й недожерті до того. Складається враження, ніби жителі маленьких містечок Західної України мають собі по два шлунки — один нормальний, на кожен день, а другий — для особливих подій, начищений, як шлюбні мешти. Вдягається той спеціальний шлунок, крім весілля, також на ювілеї, хрестини, похорони, Різдво й Великдень.
Звісно, проти ковбаси жоден порядний шлунок не протестував. На Великдень її — прекрасну, як
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Декамерон. 10 українських прозаїків останніх десяти років», після закриття браузера.