Читати книгу - "Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 рр."

Львові. Частина підтримала більшовицькі лозунги І. Клевчука та С. Канюка про союз із радянським Харковом. Водночас віче одностайно висловило рішучий протест проти злочинних посягань на буковинські землі з боку румунських установчих зборів, які відбулися 27 жовтня, засудило підступну діяльність Румунської національної ради на чолі з Я. Флондором. Віче обрало головою Українського крайового комітету Буковини або, як тоді казали, українським президентом Буковини 63-річного Омеляна Поповича – відомого письменника, педагога і громадського діяча. Він народився у гірському селі Сергії, що нині в Путильському районі Чернівецької області. Разом із Юрієм Федьковичем став засновником вільнолюбної газети «Буковина». З 1892 р. обіймав посаду інспектора українських шкіл. Крім того, склав для малечі «Читанку» та «Граматику», а для юнацтва – «Українсько-німецький словник». З 1911 р. Попович був послом Буковинського сейму[152].

Але недовго синьо-жовтий розмай радував буковинців. Розпочалася інтервенція румунських військ на Буковину, організаторами якої виступили акредитовані у Яссах американо-англо-французькі дипломатичні місії. Ще у 1916 р. у зв’язку зі вступом Румунії в Першу світову війну на боці Антанти впливові американські кола нерідко заявляли, що Буковина стане частиною «Великої Румунії». Таку «щедрість» Заходу, очевидно, можна пояснити бажанням створити «бар’єр проти більшовизму». А після того, як Австро-Угорщина підписала акт про перемир’я, 5 листопада 1918 р. румунський уряд віддав наказ військам окупувати Буковину. У ці драматичні дні (7 листопада) Краєвий комітет реорганізовано в Українську краєву національну раду, яку очолив Агенор Артимович. 9—11 листопада румунські війська зайняли регіон.

Окупація краю і розгорнутий терор проти українців викликали спротив широких мас населення. Повсюди виникали селянські ради, творилися озброєні загони самооборони, але діяли вони стихійно, не погоджуючи свої заходи із Українською Національною Радою. Не зміг допомогти буковинцям полк Українських січових стрільців: на початку листопада він залізницею відбув до Львова. Лише 17 листопада Національна рада і уряд ЗУНР обговорили доповідь О. Безпалка про суспільно-політичну ситуацію в Буковині[153]. Та було пізно: директиви зі Львова надійшли, як завжди, невчасно.

28 листопада 1918 р. румунський король організував у Чернівцях справжнісінький фарс – скликав Генеральний конгрес Буковини, який прийняв нав’язану резолюцію про «безумовне й на вічні часи з’єднання всієї Буковини з королівською Румунією». 18 грудня цей документ ствердив підпис короля[154].

В ті трагічні дні Омелян Попович з групою буковинських громадських діячів переїхав до Львова, де знову опинився у вирі революційних перетворень: став заступником голови парламенту республіки, головою його шкільної комісії. Постійно допомагав землякові Миколі Топащаку формувати в Коломиї Буковинський полк, який у прикордонних Кутах заснував збірну станцію буковинських добровольців, а у Городенці – запасний курінь (командир – поручник Р. Ціпгер). Цікаво, що цей курінь підлягав Дієвій армії УНР. Після окупації Галичини поляками відомий буковинець жив у Львові, довгі роки працював інспектором «Рідної школи».

Рідко, але завжди із задоволенням Попович-батько навідувався до дочок у зелені Заліщики, над Дністром. Наталка після закінчення Чернівецької учительської семінарії вчителювала у бурсі при семінарії. Олена була одружена з колишнім артистом театру, старшиною армії УНР Сцярком-Животівським і з чоловіком утримувала крамницю. Перебуваючи влітку 1930 р. в гостях, Омелян Попович раптово захворів і помер[155].

Польська влада вживала усіх заходів для того, щоб похорони відомого громадського і політичного українського діяча пройшли непомітно. Під претекстом хрещення у православній церкві тіло покійного не дозволили занести до греко-католицької церкви. Але громада вирішила інакше. На похорон славетного земляка із Чернівців прибули православні священики, делегація академічного товариства «Запорожя» Чернівецького університету, почесним батьком якого був О. Попович. Мешканці міста Заліщиків прийшли з вінками та букетами живих квітів, а похоронні псалми виконали учні місцевої учительської семінарії під керівництвом її випускника Г. Романка.

Гуцульська республіка: до матері-України…

Молода ЗУНР водночас стала хрещеною матір’ю для Гуцульської Республіки, підвалини якої будувалися на уламках імперії Габсбурґів.

Листопад 1918-го… Щойно сформований уряд відновленої Угорщини, переконавшись у «сепаратизмі» закарпатських українців, терміново обнародує законопроект про автономію Руської Крайни і вводить пост міністра русинів-українців, який обійняв Орест Сабова. Для обговорення цього документа 10 грудня у Будапешт прибули численні делегації. Ясіню представляло вісім делегатів на чолі з головою Гуцульської народної ради Степаном Клочураком. Однак закарпатці і взагалі прихильники незалежності були у меншості, а тому дискусія пішла у промадярському руслі. Отоді українці там же провели свій з’їзд, головою якого обрали Августина Штефана, популярного рахівського адвоката. Учасники форуму рішуче зажадали возз’єднання краю з Великою Україною. На цей час у багатьох селах Свалявщини, Хустщини, Мараморощини вже діяли українські народні ради.

Через тиждень, 18 грудня, інтелігенція Сиготу скликала з’їзд Мараморощини, щоб обрати Сигітську народну раду. На ньому з великим піднесенням виступили знані громадські діячі краю Михайло Бращайко і Августин Штефан (Рахів), Степан Клочурак і Василь Климпуш (Ясіня), Василь Йосипчук (Великий Бичків). Їхні виступи неодноразово переривались схвильованими оваціями: «До Києва хочемо!», «До матері-України!». Цей з’їзд уповноважив підготувати у Хусті Всекарпатський конгрес. З особливим хвилюванням делегати пройшли походом до церкви Різдва Пресвятої Діви Марії і перед нею присягнули на синьо-жовтому прапорі із ще більшою рішучістю боротися за свободу поневолених краян.

Головні ж події відбувались у Рахові та Ясіні. Саме там за ініціативою Гуцульської народної ради у листопаді 1918 р. постала Гуцульська Республіка[156]. Головою цієї Ради обрано вже згадуваного Степана Клочурака, колишнього студента Віденського університету, а потім офіцера австрійської армії, який щойно повернувся з фронту. Всього ж рада об’єднала 42 членів: 38 українців, 2 змадяризоваиих німців і 2 євреїв, тобто представників головних національностей, які жили в тамтешніх місцях. До гловної управи увійшло 10 найавторитетніших народних посланців. Взагалі ж, влада складалася з чотирьох секцій (міністерств) та підсекцій: військової, дипломатичної, внутрішньої, господарської, харчової та інших. В обігу допускались угорські коруни та українські гривні. Прапор республіки став синьо-жовтий.

Степан Клочурак разом з Іваном Климпушем побували в Станиславові, аби передати урядові ЗУНР рішення селянства про приєднання краю до України. А після повернення поінформували раду і населення про маніфест Національної Ради і Конституцію ЗУНР, у яких стверджувалось, що до України повинні бути приєднані всі землі колишньої Австро-Угорщини, де живуть українці, тобто Закарпаття, Буковина, а також частина Марамороського повіту, що на лівобережжі Тиси.

Угорсько-українські непорозуміння неодноразово обговорювалися на засіданні Національної Ради і уряду ЗУНР. Закарпатський конфлікт порушувався на зустрічі президента Є. Петрушевича з головою угорського уряду М. Карої та міністром національних справ О. Ясі, що відбулася 30 грудня 1918 р. у Будапешті. Угорці жадали відмови ЗУНР від Закарпаття, на що галичани дипломатично відповіли: приналежність Закарпаття повинен