Читати книгу - "Мiстер Мерседес"

вбивства восьми людей, тобто восьми, це якщо всі інші залишаться живими, а ви хочете здрімнути». Пізніше він не був певен, чи саме тоді зародилася його неприязнь до місіс Трелоні, але, мабуть, так воно й було. Коли деякі люди переживають горе, їх хочеться обняти і, примовляючи годі-годі, поплескувати по спині. Є й такі, яких хочеться ляснути по пиці зі словами «поводься, як чоловік». Чи у випадку місіс Трелоні: «поводьтесь, як жінка».

— Ми постараємося зробити це якомога швидше, — пообіцяв Піт. Він не сказав їй, що це тільки перший із багатьох майбутніх допитів. На той час, коли вони з нею нарешті завершили, місіс Трелоні мусила б чути, як вона про все розповідає, навіть уві сні.

— Ах, тоді дуже добре. Я прибула сюди, до моєї матері, в четвер увечері, невдовзі після сьомої…

Вона розповіла, що відвідує матір щонайменше чотири рази на тиждень, а четвер — це її черга залишатися на ніч. Вона завжди заїжджає до «Багаї»[92], вельми гарного вегетаріанського ресторану, розташованого в торговельному центрі «Березовий Пагорб», де купує вечерю на двох, яку потім розігріває в духовці. («Хоча мама їсть тепер дуже мало, звичайно. Через біль».) Вона розповіла їм, що завжди сплановує свою поїздку в четвер так, щоб прибути після сьомої, бо на той час уже розпочинався цілонічний парковочний термін, а більшість місць уздовж вулиці вільні.

— Я уникаю паралельного паркування. Я просто не вмію цього робити.

— А як щодо гаража в сусідньому кварталі? — спитав Ходжес.

Вона подивилася на нього так, немов він сказився.

— Парковка на цілу ніч там коштує шістнадцять доларів. На вулиці машину можна ставити безкоштовно.

Піт так і тримав в руці той ключ, хоча поки що не казав місіс Трелоні, що вони заберуть його з собою.

— Ви зупинилися біля «Березового Пагорба» і замовили їжу з собою для вас з матір’ю у… — він зазирнув до свого записника. — У «Багаї».

— Ні, я замовила заздалегідь. Зі свого дому на Бузковому проїзді. Вони там завжди мені раді. Я стара і цінна клієнтка. Учора ввечері це було куку сабзі для матері — це овочевий омлет зі шпинатом й кінзою — і ґейме для мене. Ґейме — це таке чудесне рагу з горошком, картоплею і грибами. Дуже легке для шлунка. — Вона поправила на собі викот. — У мене жахлива кислотна відрижка ще з підліткового віку. З таким треба звикнути жити.

— Я гадаю, ваше замовлення було… — почав Ходжес.

— І ще шоле зард на десерт, — додала вона. — Це рисовий пудинг з корицею. І шафраном. — Вона зблиснула тією своєю дивною, тривожною посмішкою. Як і поправляння на собі викоту човником, ця посмішка була тим «трелонізмом», з яким їм довелося дуже добре познайомитися. — Саме шафран і робить цю страву особливою. Навіть мама завжди їсть шоле зард.

— Звучить смачно, — сказав Ходжес. — А ваше замовлення було вже в коробках, готове на винос, коли ви туди приїхали?

— Так.

— Одна була коробка?

— О ні, три.

— У пакеті?

— Ні, просто коробки.

— Мабуть, мусило бути нелегко — діставати все це з машини, — промовив Піт. — Три коробки з їжею, вашу сумку…

— І ключ, — вставив Ходжес. — Не забувай про це, Піте.

— Також ви мусили занести все це нагору якомога швидше, — додав Піт. — Від холодної їжі мало радості.

— Я бачу, до чого ви ведете, — сказала місіс Трелоні, — і я вас запевняю… — невеличка пауза, — ви, джентльмени, заливаєтеся не на ту стежку. Я поклала ключ до сумки відразу ж, щойно вимкнула двигун, це найперше, що я завжди роблю. А щодо коробок, то вони були зв’язані разом в один стос… — щоб продемонструвати розміри пакунка, вона розсунула руки приблизно на вісімнадцять дюймів[93], — і таким чином нести це було дуже легко. Сумочку я повісила собі на лікоть. Дивіться. — Вона зігнула руку, повісила на неї сумку і пройшлася по великій кімнаті, тримаючи невидимий стос коробок з «Багаї». — Бачите?

— Так, мем, бачимо, — сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.

— А щодо «якомога швидше» — ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. — Вона на мить замовкла. — Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. — Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром — таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.

— Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на Озерну авеню, — сказав Ходжес. — Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.

— Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.

— Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?

— Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати назад. Я завжди завертаю не в той бік.

— Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…

— Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.

— Правильно, стос. І що далі?

Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.

— Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс — доморядниця, ви знаєте, — мене впустила. По четвергах вона йде відразу ж, як я приходжу. Я піднялась ліфтом на дев’ятнадцятий поверх. Сюди, де ви зараз ставите мені запитання, замість того, щоб сказати мені, коли я зможу зайнятися моєю машиною. Моєю викраденою машиною.

Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.

Піт спитав:

— Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?

— Знову? Навіщо б мені…

Він підняв ключ, демонструючи наочно:

— Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?

На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І