Читати книгу - "Насолода"

І тоді, під впливом цих образів його ревнощі досягли такої високої точки й наповнили його таким бурхливим нетерпінням, що йому здавалося, обід ніколи не закінчиться. «Я піду до неї цього ж таки вечора», – подумав він. Але разом із тим його змагала тривога чоловіка, що бачить, як вислизає з його рук здобич, на яку зазіхають чимало суперників. Але невиліковне й ненаситне самолюбство наповнювало його п’янким відчуттям перемоги. Звичайно ж, що значніше те, чим володіє якийсь чоловік, розбуджує в інших заздрощі й палке бажання заволодіти ним, тим більше той чоловік утішається тією річчю й пишається нею. А надто коли йдеться про жінку, яка виступає на сцені. Коли весь театр бринить оплесками й палахкотить жаданням, тоді той, хто сам-один одержує усмішку богині, п’яніє від гордощів і втрачає глузд.

– Ти схильна до новаторських витівок, – сказала Муті, обертаючись до донни Франчески й зануривши пальці в теплу воду синьої кришталевої вази, оздобленої сріблом, – тож я раджу тобі відновити звичай мити руки з глека, поставленого в старовинний таз неподалік від столу. А нинішні звичаї мені зовсім не до вподоби. Ви зі мною згодні, Спереллі?

Донна Франческа підвелася. Усі наслідували її приклад. Андре, уклонившись, запропонував руку Елені, і вона подивилася на нього без усмішки, повільно поклавши свою голу до ліктя руку на його. Її останні слова були веселими й легковажними; натомість її погляд був таким серйозним і глибоким, що юнак відразу підбадьорився.

– Ви підете завтра увечері на бал у французькому посольстві? – запитала вона.

– А ви? – у свою чергу запитав Андреа.

– Я піду.

– Тоді й я.

Вони всміхнулися одне одному, як двоє коханців. І вона додала:

– Сідайте.

Канапа була далеко від каміна, поза роялем, почасти затуленим густими складками завіси. Бронзовий журавель, що стояв на кришці рояля, тримав у піднятому дзьобі тарілку, підвішену на трьох ланцюжках, схожу на тарілку терезів. А на тарілці лежали нова книжка й маленька японська шабля – вакі-заші, прикрашена срібними хризантемами на піхвах, руків’ї й ефесі.

Елена взяла книжку, наполовину нерозрізану, прочитала назву, потім поклала її на хитку тарілку. Шабля впала. Коли вони з Андреа одночасно нахилилися, щоб підняти її, їхні руки зустрілися. Вона випросталася й з цікавістю стала роздивлятися чудову зброю, тримаючи її в руках, тоді як Андреа заговорив про новий роман, додавши кілька міркувань про кохання.

– Чому ви завжди перебуваєте так далеко від загалу? – запитала вона. – Поклялися бути вірним «Двадцяти п’ятьом примірникам»?

– Атож. Разом із тим я мрію про «єдиний примірник», який присвятив би «Єдиній Жінці». У такому розкутому суспільстві, як наше, вигадана реальність прози або поезії повинна відмовитися від будь-яких переваг, що не мають стосунку до кохання. Справжній читач – це не той, хто купує моє, а той, хто мене любить. Отже, справжній читач – це жінка, якій ти подобаєшся. Лавр потрібен лише для того, щоб приваблювати мирт.

– А слава?

– Справжня слава приходить лише після смерті, а отже, нею не можна втішатися. Яка мені користь від того, що я маю сто читачів на острові Сардинія, а ще десять в Емполі, і ще п’ять, скажімо, в Орвієто? І яка мені втіха від того, що мене знатимуть не гірше, аніж кондитера Тіціо або парфумера Кайо? Певна річ, як письменник я проникну в пам’ять нащадків якомога глибше. Але як людина я не бажаю іншої винагороди, аніж істоти з прегарними білими руками.

Він подивився на руки Елени, оголені до плечей. Форма їх була такою досконалою у своїх вигинах, що нагадувала обриси античної вази з Фіренцуоли, виготовленої рукою доброго майстра. Мабуть, саме такими були руки Афіни Паллади, коли вона зупинилася перед пастухом. Її пальці ковзали по різьблених лініях зброї; а блискучі нігті здавалися продовженням коштовного каміння, що прикрашало її пальці.

– Мені уявляється, – сказав Андреа, охоплюючи її своїм поглядом, наче полум’ям, – що у вас має бути тіло Данаї Корреджо. Я це відчуваю і навіть бачу з форми ваших рук.

– О, Спереллі!

– Хіба коли ви бачите квітку, ви не уявляєте собі всі обриси рослини? Ви, безперечно, схожі на дочку Акризія, яку огорнула золота хмара, але тільки не та, з якою ви мали справу на травневому ярмарку. Ви бачили картину в галереї Борґезе?

– Бачила.

– То я не помилився?

– Годі вам, Спереллі, прошу вас…

– Чому?

Вона замовкла. Обоє вже відчували, як опинилися в колі, яке охопило їх і мало притиснути одне до одного. Ні вона, ні він не знали, коли це станеться. Після двох чи трьох годин першої зустрічі вона вже віддавалася йому подумки; і їхній взаємний потяг здавався природним.

Вона сказала після короткої мовчанки, не дивлячись на нього:

– Ви ще дуже юний. Скількох жінок ви вже кохали?

Він відповів їй іншим запитанням:

– Я гадаю, що вгадувати в одній-єдиній жінці всю вічну жіночність – більша шляхетність душі й мистецтва, аніж якби чоловік із витонченим і сильним духом прикладався до всіх уст, які проминає, як до клавіш ідеального клавікорда, щоб почути щасливе й радісне «до».

– Я не знаю. А ви?

– Я теж не знаю, як можна розв’язати цей великий сентиментальний сумнів. Але інстинкт штовхає мене до клавіш клавікорда, й боюся, зважаючи на деякі внутрішні ознаки, що я вже знайшов своє «до».

– Боїтеся?

– Je crains ce que j’espère.[85]

Він говорив цією манірною мовою з цілковитою природністю, майже виснажуючи в награних словах силу свого почуття. А Елена мала таке відчуття, ніби його голос затягує її в сильце і витягує її з того життя, яке вирувало навколо неї.

– Її світлість княгиня де Мічільяно! – проголосив слуга.

– Синьйор граф ді Джіссі!

– Мадам Кризолорас!

– Синьйор маркіз і синьйора маркіза Маса д’Альбе!

Салони наповнювалися гістьми. Довгі блискучі кортежі пересувалися пурпурним килимом. Скрізь видніли груди, оздоблені діамантами й перлами, прикрашені живими квітами, голі плечі; зачіски повсюдно мерехтіли коштовним камінням, успадкованим від предків, якими мала всі підстави пишатися шляхетна людність Рима.

– Її світлість княгиня ді Ферентіно!

– Його світлість дюк ді Ґриміті!

Присутні купчилися, утворюючи вогнища злостивості й галантності. Найбільша група шанувальників зібралася біля фортепіано, навколо герцогині ді Шерні, яка мусила встати, щоб протистояти цій своєрідній облозі. Ферентіно підійшла привітати подругу, висловивши їй докір:

– Чому ти не прийшла сьогодні до Ніні Сантамарта? Ми тебе чекали.

Княгиня ді Ферентіно була висока й худа, з дивовижними зеленими очима, які здавалися захованими далеко в глибині темних очниць. Вона