Читати книгу - "Кав’ярня на розі"

— Про людей, які мешкали тут дуже давно, точніше, про одну дівчину. Щоправда, я не знаю, у якій саме квартирі вона жила. Мені відомо лише те, що над овочевою крамницею.

— Яку ще дівчину? Тут багато хто мешкав.

— Її звали Ілоною, її мати працювала прибиральницею…

За дверима запала тиша, потім клацнув замок, і на порозі постала стара жінка в домашньому халаті та в хустці, з-під якої стирчали бігуді. Вона оглянула мене з голови до ніг, вдягнувши окуляри, що висіли на шворочці у неї на шиї, й спитала:

— Леськи Шовконючки Ілона? Та звісно, тут іншої й не було Ілони… Так це вона тебе цікавить?

— Вона, — кивнула я.

— А нащо тобі? Ти хто така будеш?

— Їхня далека родичка по батьковій лінії, — збрехала я, навіть не моргнувши.

— А… — протягнула жінка, невідривно дивлячись на мене, — то ти родичка того непутящого… Скільки ж він крові їм попив, гаспид шолудивий! Але про мертвих не варто… Бог йому тепер суддя. То що ти хочеш? Ти їх розшукуєш?

— Я знаю, що вони тут раніше жили…

— Ага, жили, он у тій квартирі, що навпроти, з новими дверима. Тільки про Ілону там ніхто нічого не знає. За той час, відколи вони виїхали, це вже треті мешканці, щоб їм добре було! Щовихідних влаштовують гулянки, якісь пиятики з тією своєю божевільною музикою, від якої голова обертом… Ходять туди без кінця якісь типки… Пики кримінальні… А на які гроші ремонт зробили, га? Звідкіля у молодих можуть бути такі гроші? Де вони їх так швидко заробили? Оно двері які поставили… Не щастить мені на сусідів! Немає ніякого спокою.

— Послухайте, а куди Ілона виїхала? Ви не знаєте?

— А куди ж їм було виїжджати, як не в село? В селі воно легше… Нічого іншого їм, бідолашним, не залишалося.

— А в яке село?

— В яке-яке. Та до Лесьчиної матері. Що ви, не знаєте? А ще родина!

— На жаль… Я далека родина… — пробурмотіла я.

— А що ж ви так раптом узялися їх шукати? Вони понад двадцять років тому звідси поїхали… Згадала раптом про своїх родичів… А де ти раніше була!? Тю! Тебе ж, певно, ще й на світі тоді не було?

— Не було, — притакнула я, — і через те дуже мало про них знаю. Я не звинувачую своїх батьків, так вже сталося… Життя іноді віддаляє людей на поважні відстані… Тож я й подумала їх розшукати. Хочу пізнати свою родину…

Я й сама дивувалася своїй винахідливості та сміливості. В ту хвилю моя фантазія, здавалося, не знала меж.

— Це добра думка, дитинко, — зітхнула жінка, як видно, трохи розчулено. — Але шкода, що до того не додумалися ще двадцять років тому твої батьки! От їх би я звинуватила! Ще й як звинуватила! Леська з Ілоною ж залишилися зовсім самі! Без допомоги, без підтримки!

Як би там не було, а той гаспид на заводі таки добряче заробляв, хоч половину й пропивав… А Леська що — копійки. З такою платнею у місті тяжко прожити, а тут ще після смерті того непутящого й мати її тяжко захворіла… От вони й поїхали з міста. І добре вчинили. То я їм нарадила. Бо з людей рідко хто добре нарадить. Усі байдужі або тішаться чужій біді. От так воно, дитинко… — жінка тяжко зітхнула і втерла очі, так, про всяк випадок, щоб не з’явилися непрохані сльози.

— То куди вони поїхали? В яке село? — знову запитала я.

— Та в Рудаки вони поїхали. А як поїхали, то й з кінцями, більше я їх не бачила. Вони сюди не навідувалися. Хоча, воно й зрозуміло… Нічого в них тут не лишилося, крім спогадів. Нічого й не тримало.

— А Рудаки — це далеко звідси?

— Та, може, якихось тридцять кілометрів буде. Туди електричка їздить, тричі на день. О десятій, о третій, а коли увечері — не пам’ятаю… То вже сама дізнаєшся. Ти ж тільки привітай їх від мене, як побачиш, скажи, що пам’ятаю їх…

Додому я йшла з таким відчуттям, ніби наблизилася до розкриття важливої таємниці. Першим бажанням моїм було розповісти про все колекціонерові, та вже за мить, добре подумавши, вирішила поки що не робити цього. Слід було почекати нагоди. Я бачила його скептичну й поблажливу посмішку, вираз недовірливої й занадто розважливої людини, яка не звикла керуватися емоціями. На мить уявила собі, як та жінка, що так припала йому до вподоби, знову отримує Шекспірівські сонети з його рук… Та чи зважився б на те колекціонер, який досі не спромігся у своєму житті на жоден відчайдушний крок, хоч і звик усе ускладнювати? Можливо, він зараз сумно зітхає, згадує й жалкує, але надто впертий для того, щоби щось по-справжньому змінити, хоч цього, начебто, прагне? Чи їхня зустріч змінила б щось у його житті, чи надала б йому сенсу? Хтозна… Та жінка може виявитися такою ж впертою й недовірливою, як і він. Крім того, цілком можливо, що вона давно вже заміжня й у неї дорослі діти. І вона щаслива й задоволена життям. І на читання книжок їй тепер просто бракує часу, або й бажання… Ймовірно, вона вже зовсім інша, ніж була тоді, й не захоче тривожити себе минулим… Отак, сумно всміхнувшись, в сум’ятті лише здвигне плечима, мовляв, як давно це було… А може, навпаки, буде зворушена, розчулиться і зрадіє? Адже, напевно, ця книжка була для неї надзвичайно дорогим дарунком, з яким пов’язані щемливі спомини? А хіба може бути щось цінніше, ніж повернення дорогого дарунка з далекого минулого, який вважався втраченим назавжди?

XIII

У неділю ввечері мені зателефонував Денис.

— Послухай, ти можеш позичити мені свого посібника з алгебри? — запитав він. — Здається, я свій десь загубив…

— Гаразд, — зітхнувши, відказала я, — позичу.

— А де ми побачимося?

— Приходь у кав’ярню на розі Ліхтарної вулиці. Я там працюю до десятої вечора, — відказала я.

— Тоді я зайду завтра по обіді, — пообіцяв Денис, і голос його, здавалося, пожвавішав.

Поклавши слухавку, я гмикнула. Це ж треба так цікавитися математикою, щоб телефонувати з приводу якогось дурного посібника!

У понеділок Нелька зустріла мене геть засмучена. Мені було незвично бачити її такою: очі почервоніли від сліз, немовби вона проплакала всю ніч. Саме вчора Нельчин син, познайомившись врешті із сусідом, заявив, що не бажає його більше бачити, бо він, мовляв, схожий на злого Змія. Ну а далі зчинився