Читати книгу - "На Зеландію!"

із окремих сталевих фрагментів парапет відділяв стійки реєстрації від решти зали. Уздовж лінії вишикувались солдафони з автоматами. В парапеті влаштували три-чотири пропускні пункти з металошукачами. Усередину, до реєстраційних стійок, пускали тільки тих, хто мав із собою квиток на найближчий рейс. Таким чином армія утримувала зворохоблений натовп ближче до виходів із терміналу, даючи авіакомпаніям можливість нормально працювати.

Побажавши приємного польоту росіянину і тайванському студенту, я почимчикував до службового приміщення «Egypt Air». Черги, що тягнулися до входу в офіс авіакомпанії, було видно ще здалеку. Черг було три: одна для чоловіків-єгиптян, друга – для всіх іноземців, і остання – для жінок-арабок, яким не дозволялося стояти в одній черзі з чоловіками. Черга з іноземцями була найдовша, щоправда, у ній чомусь не було європейців чи американців. Одні африканці, азіати та вихідці з колишнього СРСР.

Перед тим як зайняти місце у хвості, я спинив туриста, який виходив з офісу.

– Хей, чувак, не в курсі, там квитки міняють? Хочу звалити якнайшвидше.

– Не знаю, не певен.

– А продають?

– Так. Хоча залежить від того, куди летиш. На європейські напрямки все розхапали.

– А ти як?

– Узяв білети на завтра, правда, тільки з пересадкою через Абу-Дабі в Арабських Еміратах.

Я простояв у черзі півтори години, ні на що не розраховуючи. Зрештою підійшов до стола, за яким сиділа маленька й пухка єгиптянка. Вона не була гладкою, просто виникало враження, що під одягом у неї рятівний жилет. Дівчина виглядала страшенно втомленою: щічки обвисли, шерехате волосся розтріпане, на скронях виблискували краплі поту.

– Ас-салям алейкум! – вітаюся.

– Салям…

– Хотілося б поміняти квиток, щоб вилетіти раніше з Каїра.

– Пункт призначення? – Жіночка взяла з моїх рук роздруківку електронного квитка. Подивилась на дату.

– Дамаск, – шепочу, несвідомо стискаючи кулаки.

Вона пробіглась пухкими пальцями (нігті були обрізані аж до м’яса) по клавіатурі, вводячи номер бронювання, а тоді підняла голову:

– Коли бажаєте полетіти?

Запитання захопило мене зненацька. Я так сильно налаштовував себе на відмову, що цілковито розгубився, коли мене попросили назвати дату вильоту.

– Йо… А там є місця? – питаю, щоб потягнути час.

Єгиптянка голосно зітхнула і втомлено кліпнула, самими очима промовляючи: ну що за день такий… якесь нашестя дебілів, чесне слово…

– Так, є.

– На завтра?

– Ні. Вільні місця лише з п’ятниці, четвертого лютого. П’ятниця влаштує?

– Однозначно! – У мене аж настрій піднявся. – Це мені щось коштуватиме?

Замість відповіді жіночка дістала з принтера аркуш паперу і тицьнула мені.

– Наступний, будь ласка!

Я тримав у руках новий електронний квиток. Час вильоту – той самий, от тільки дата – Feb. 04. Ще хвилину тому про таке важко було навіть мріяти!

– Шукран! – подякував я, але товстунка вже зосередилася на іншому бевзі, що, як і я, просив якнайшвидше випровадити його з Єгипту.

Коли я чимчикував до виходу з терміналу, зрозумів, чому в черзі не було нікого із Західної Європи чи Америки. Їм не потрібно було ламати голову над тим, як звалити з охопленого заворушеннями Єгипту. Вздовж зовнішньої (повністю скляної) стіни терміналу розташувалися пункти збору громадян ЄС для колективної евакуації. Повсюди на склі висіли оголошення штибу: «Увага! Громадяни Великої Британії, що бажають залишити Єгипет, повинні зареєструватися там-то у представника посольства. Крайній термін запису на виліт – 13:10». Були й інші подібні оголошення: німецькою, французькою, фінською. Крім того, по терміналу гасали представники посольств, шукаючи співвітчизників. На них були яскраво-жовті жилети, на спині яких писалася назва країни: SVERIGE (Швеція), NORGE (Норвегія), Schweizerische Eidgenossenschaft (Швейцарська конфедерація) та ін. Там були представники Німеччини, Італії, США, Австрії, Франції. Словом, ледь не всього світу. Не було тільки України. Українці валили з Каїра самі по собі…

Побачене наштовхнуло на думку зателефонувати у власне посольство. Я навіть картав себе через те, що не додумався до цього раніше. (Пізніше знайду в Мережі номер телефону української амбасади і зі стаціонарного готельного телефону почну надзвонювати. Спершу ніхто не братиме трубку. Я не здаватимусь і видзвонюватиму щодня включно з середою. Першого ж дня після кільканадцяти дзвінків терпець у працівників посольства урветься – хтось відкладе трубку вбік, певно, аби не заважала деренчанням. Відтоді у відповідь на мої дзвінки зі слухавки лунатимуть лише короткі гудки. Зайнято. Постійно зайнято. «Вибачте, але панові послу до одного місця ваші проблеми – рятуйте свою шкуру самі…»)

На цьому тлі найбільше вразила робота посольства Канади.

О другій пополудні я повернувся до готелю, зустрівши по дорозі колону жовто-сірих танків. Бойові машини повільно сунули в напрямку Тахріру. То були інші, не М60, що вже стояли на Тахрірі, а значно сучасніші М1 «Абрамс».[26] Нарахував сорок штук, поки не збився. Гармати розчохлені, голови екіпажу витикалися з люків. Я зняв їх із вікна таксі, сподіваючись подумки, що встигну звалити з Каїра до того, як ці жерла почнуть плюватися вогнем.

Піднявшись на рецепцію «Cairo Stars», я не застав Хасана. Мені кортіло повідомити йому, що відлітаю в п’ятницю, але менеджера ніде не було.

Я натрапив на Хасана, випадково зазирнувши до кімнати, де постояльцям сервірували сніданки. Похропуючи, чоловік спав на одному зі столів. Рот напіввідкритий, руки складені перед собою, права щока лежить на лівому передпліччі.

– Хасане, – тихенько покликав я.

Менеджер навіть не поворухнувся. Я почекав кілька секунд, а тоді вийшов з кімнати, залишивши чоловіка у спокої. Він чотири доби не був удома. За цей час практично не спав, самовіддано опікуючись пожильцями готелю. На кінець четвертого дня менеджер просто не витримав.

За стійкою рецепції я побачив молодого хлопчину. Він не вперше траплявся мені на очі. Здається, юний єгиптянин приходився далеким родичем чи то Хасану, чи то власникові готелю і час від часу допомагав родичам по «Cairo Stars».

– Хасан спить, – мовив я, показавши великим пальцем за спину, де знаходився вхід до кімнати сніданків.

Хлопчина кивнув, затим склав долоні і притулив їх до щоки, показуючи, що розуміє мене. Малолітній помічник не розмовляв англійською.

Я завернув ліворуч, у коридор, що вів до моєї затхлої конури без вікон, коли раптом спинився. Обернувся:

– А хто тепер на рецепції? Ти?… Більше нікого?

Хлопчик навряд чи мене зрозумів. Замість відповіді він приклав вказівний палець до вуст. Мовляв, говори тихше – Хасан спить.

– О’кей, – кивнув я, стишуючи голос, – нехай відсипається. Він заслужив. – І пішов далі коридором. – І взагалі, кому та рецепція нині потрібна?

Я помилився. За півгодини малий прискакав до мене в номер. Я сидів за нетбуком, створюючи видимість роботи над романом. Саме видимість, позаяк безперестанне ухкання вертольоту над Тахріром не давало зосередитись.