Читати книгу - "Мелодія кави у тональності кардамону"

Спостерігаючи, до чого все це йде, Анна бачила, що її бездіяльне очікування не лише дратує Адама, але й примушує поводитися дивно. Якось навіть довелося ледь не зі сльозами на очах впрошувати його дати ще трохи часу на роздуми. Не наважувалася уникати його і не погоджувалася стати коханкою. Чому Адам не може прийняти ситуацію такою, якою вона є? Невже він аж так сильно ревнує її? А якщо ревнує, то чи означає це, що так само сильно її любить? Якщо ж любить, то чи зможе пробачити те, що вона не хоче стати його коханкою? А якщо вона не хоче стати його коханкою, то ж чи аж так сильно вона його любить? Якщо ж не сильно, то чому їй не байдуже, що він ревнує її з такою силою, що вже ні на що не зважає? У голові у Анни був суцільний хаос із думок, припущень та ідей, проте якимось дивом їй все ще вдавалося відтягнути момент прийняття остаточного рішення. Чого чекала? На що сподівалася? І сама до ладу не розуміла. Можливо, розраховувала, що проблема вирішиться сама, а може, що хтось інший зробить вибір за неї.

Увага Дмитра її злостила, намагання вуйка посприяти заручинам — доводили до шалу, а ревнощі Адама — збивали з пантелику. Поводитися розсудливо чи бодай обережно вже й не намагалася. Якось, довідавшись, що у неділю до них додому прийде Дмитро, нікому нічого не сказавши, відразу по Службі Божій пішла до колежанки. Навмисно не сказала, до кого йде, і пішла до тієї з колежанок, яка не лише мешкала якнайдалі, але й з якою бачилася якнайрідше. Може, домашні нарешті зрозуміють, що вона не лише не хоче бачитися з Дмитром, але й ніколи не погодиться вийти за нього заміж. І нехай собі кажуть, що вона непокірна, легковажна і невдячна. Їй давно все це байдуже.

Розділ 2

Додому Анна поверталася вже в півсутінках. Сама не зауважила, що затрималася довше, аніж вартувало. Улітку ніхто б не сварився, а зараз казатимуть, що в такий час порядні дівчата сидять вдома. Ще й, ніби навмисно, на сонце набігла хмара і з неба посипав густий лапатий сніг. За такої погоди на вулиці позалишалися самі лише приблуди та гуляки. Хоч би не втрапити в якусь халепу. Завжди мала до того особливе щастя, а зараз ще й обставини складаються не на її користь. Потемніло так, ніби то бозна-яка година, а не звичайна передвечірня пора.

Анна кинула погляд на темне небо і пришвидшила крок. Справді, ледь не ніч.

Заклопотана власними проблемами, вона й не зауважила, що за нею назирці йде Дмитро. Побачила його лише тоді, коли той заступив їй дорогу.

— О, Боже, що ти тут робиш? — від несподіванки вона послизнулася і мало не впала на розковзаній дітьми стежці. — Звідки ти тут узявся?

Вона роззирнулася і з подивом зауважила, що стоїть поряд із будинком Дмитра. І що її напоумило йти додому саме цією дорогою? Тепер проблем не уникнути.

Вона обережно глянула на хлопця, який стояв перед нею і потупила погляд. Хоч би Дмитро не надумав відпроваджувати її додому.

— Я приходив до вас сьогодні, — озвався той. — Говорив із твоїм вуйком. Він не заперечує, щоб ми з тобою заручилися вже того місяця…

Анна важко зітхнула і глянула кудись у темряву. Які заручини? Навіщо? Не буде цих заручин. Що він лепече?

Не відриваючи погляду від сніжинок, які рясно сипали з темного неба, вона поступово перестала дослухатися до того, що каже Дмитро. Цікаво, а якби Адам не мав дружини, чи запропонував би він їй шлюб? Таки вона йому не рівня… Але якби…

— Ти хоч чуєш, що я кажу? — раптом привів її до тями роздратований голос Дмитра. — Сьогодні я прочекав на тебе дві години, а ти ніби навмисно кудись пішла, і я…

Анна зміряла хлопця неуважним поглядом. Навіщо він стоїть тут? Забрався б уже з дороги і не затримував її. З кожною намарно втраченою хвилиною гнів вуйка лише зростатиме. Тепер додому доведеться не просто йти, а бігти, як на пожежу.

Вона рішуче струсила сніг із кожушка.

— Мене вдома чекають… Не маю часу на пусті балачки.

— Пусті балачки? Заручини та одруження — для тебе пусті балачки? Відколи?

— Та від початку, — Анна мимоволі позадкувала, бо Дмитро підступив до неї так близько, що вона відчула його гарячий подих на своєму обличчі. — Відійди. Чого ти вчепився до мене?

— А якщо я тебе люблю?

Злякано глянувши на нього, Анна заперечно хитнула головою. Ніяка то не любов. Лише азарт та бажання здобути те, що не дається до рук. Здалося їй таке кохання.

Намагаючись опинитися на безпечній відстані від Дмитра, вона смикнулася і спробувала вирватися з його обіймів.

— Чого ти тікаєш? — Дмитро боляче стиснув її зап’ясток. — Усе одно тепер не втечеш від мене…

Відчуваючи, що вперлася плечима в браму, Анна роззирнулася довкола. Ні, той хлопець таки здурів. Ще й на вулиці, ніби навмисно, хоч би хто з’явився. Як не треба — довкола юрби людей, а як треба — навіть сусіди з вікон не визирають. Хоч би його батьки вийшли на вулицю. І ніби ж не глуха ніч надворі. Може, покликати їх?

Скориставшись хвилинною розгубленістю Анни, Дмитро повністю заступив їй шлях до відступу.

— Може, нарешті вислухаєш мене?

Намагаючись звільнити руку, вона відштовхнула його від себе.

— Не хочу я нічого слухати. Я взагалі кричатиму.

Дмитро зло усміхнувся. Кого там її крик вразить. Усі знають, що вони майже заручені.

— Цікаво, а як ти пояснюватимеш людям, чому тут опинилася? Ходиш ночами сама. Не боїшся нікого чи тобі вже нічого втрачати?

Раптом зрозумівши, що Дмитро доволі незграбно намагається облапати її, Анна з усієї сили заліпила йому ляпаса.

— Та як ти смієш, — раптом вона відчула, що брама за її плечима подається. — Я зараз усе розповім твоїм батькам і…

Розчинивши браму навстіж, вона кинулася до будинку батьків Дмитра, збігла на ґанок, штовхнула двері. Чому тут так темно? Де всі поділись? А у вікнах світилось чи не світилось? Здається, не світилося.

Зрозумівши, що в будинку нікого немає, вона кинулася назад на вулицю, проте в темряві з розгону наштовхнулася на Дмитра. Пізно. Він уже тут.

— Я хочу вийти звідси. Чуєш? Не роби дурниць… Дуже тебе прошу.

Дмитро підійшов до