Читати книгу - "Твори. Том 1"

І в кожного з них висіла за спиною набита рушниця — старовинна, іржава, але грізна в їхніх руках зброя.

Від гострих пахощів рослин, що вкривали острів;, здавалося, згущувалось повітря. Дорога помалу підіймалась посеред довгих гірських закрутів.

Рожевий та блакитний граніт верховин надавав широкому краєвидові казкового вигляду, а ліси височенних каштанів унизу по схилах здавалися зеленими кущами: такі величезні були в цім краї підйоми місцевості.

Провідник час від часу показував на круті верховини і казав, як вони звуться. Жанна і Жюльєн вдивлялися, нічого не бачачи, але нарешті помічали щось сіре, подібне до купи каміння, що скотилося з гори. Як виявилося, тс було село, маленьке сільце, збудоване з граніту, немов пташине гніздо, що приліпилося й повисло, ледь помітне на височенній горі.

Ця довга мандрівка ступою надокучила Жанні.

— Поскачемо трохи, — сказала вона і швидко помчала вперед. Не чуючи коло себе тупоту чоловікового коня, вона обернулася й почала страшенно реготати, побачивши, як він, блідий, скакав позад неї, вчепившись у гриву і смішно підстрибуючи на коні. І ця його незграбність та переляк були ще смішніші від його вроди та гарної постави.

Далі вони їхали поволі, підтюпцем. Тепер дорога простяглася безкраїм лісом, що, як плащем, обгорнув увесь схил.

То були макі, непрохідна гущавина з зелених дубів, ялівцю, мучниці, мастикових дерев, крушини, вересу, лаврів, миртів, буксу, які спліталися й переплутувалися, наче волосся; виткі ломиноси, потворні папороті, жимолость, розмарин, лаванда, ожина, терни вкривали хребти гір рясною плутаною вовною.

Вони зголодніли. Провідник наздогнав їх і провів до одного з тих чудових джерел, що їх так багато в гірських краях, до тонкого круглого струмка крижаної води, що вибігав з маленької щілини в скелі і збігав з каштанового листа, підкладеного якимось подорожнім так, щоб ця тоненька цівка потрапляла до самих уст.

Жанна почувала себе такою щасливою, аж ледве стримувалась, щоб не скрикнути з радості.

Вони поїхали далі й почали спускатися, огинаючи Са-гонську затоку.

Надвечір переїхали Каржез, грецьке село, засноване колись колонією втікачів, вигнаних з батьківщини. Високі вродливі дівчата з довгими руками, гнучкими стегнами і тонкими таліями, дуже граційні, зібрались біля водоймища. Жюльєн крикнув їм: «Добривечір» — і вони відповіли співучими голосами, мелодійною мовою своєї покинутої батьківщини.

Коли приїхали в Піану, треба було прохати притулку, наче за стародавніх часів в якихось забутих країнах. Жанна тремтіла з радощів, чекаючи, поки відчиняться двері, в які постукав Жюльєн. ОІ Це була справжня мандрівка, з усіма несподіванками невідомих доріг.

Вони потрапили до молодого подружжя. їх прийняли так, як патріархи колись шанували гостя, якого посилав їм Бог, і вони заснули на солом’янику, в старому, поточеному шашлями домі, кожна дошка якого мала сліди своїх згуб-ників-шашлів і наче шелестіла, жила та зітхала.

Вони виїхали на світанку і незабаром спинилися проти лісу, справжнього лісу з пурпурового граніту. Тут були шпилі, колони, дзвінички, дивовижні фігури, вирізьблені часом, руйнівним вітром та морським туманом.

До трьохсот метрів заввишки, тонкі, округлені, покривлені, карлючкуваті, безформні, несподівано-фантастичні ці дивовижні скелі здавались деревами, рослинами, твари нами, людьми, ченцями в мантіях, рогатими чортами, величезними птахами, збіговиськом потвор, страхітливим звіринцем, що скам’янів з волі якогось химерного Бога.

Жанна замовкла, серце її забилося, і вона стиснула Жюльєнові руку, відчуваючи палку жадобу кохання перед цією красою природи.

Раптом, виїхавши з цього хаосу, вони побачили нову затоку, з усіх боків обведену кривавою стіною червоного граніту. Ці пурпурові скелі відбивалися в блакитному морі.

— О Жюльєне! — не знаходячи інших слів, зворушена красою, насилу промовила Жанна, і дві сльозини скотили ся з її очей.

Він здивовано дивився на неї, питаючи:

— Що з тобою, серденько?

Вона витерла щоки, усміхнулась і відповіла трохи тремтячим голосом:

— Це нічого… це нерви… Я не знаю… Я була вражена. Я така щаслива, що кожна дрібниця хвилює моє серце.

Він не розумів цієї жіночої нервовості, схвильованості чутливих душ, що від дрібнички втрачають розум, захоплення переживають як катастрофу, зазнають невловимих почуттів, які кидають їх то в радість, то в розпач.

Ці сльози здавались йому смішними, і він, стурбований поганою дорогою, сказав:

— Ти б краще пильнувала свого коня.

Майже непрохідною дорогою вони спустилися на дно цього провалля, потім звернули праворуч до похмурої долини Ота.

Але стежка здавалася вже небезпечною.

— Чи не пройти нам пішки? — запропонував Жюльєн.

Жанна цього тільки й бажала. Після того зворушення,

яке вона пережила, їй хотілось пройтись, хотілось бути з ним на самоті.

Провідник пішов уперед з мулом і кіньми, а вони рушили тихою ходою.

Перед ними наче розчинилася розкраєна зверху донизу гора, стежка заглиблювалася в цю розколину і йшла далі по дну між двома величезними стінами. Широкий потік біг по цій розколині. Повітря було крижане, граніт здавався

чорним, а там, угорі, сліпив очі і вражав шматок бііаки, го неба.

Раптом Жанна здригнулась, почувши якесь лоїютініВ Вона звела очі; величезний птах вилетів з-поміж каміння.і то був орел. Його розгорнуті крила майже торкались обох боків розколини; він полетів угору і зник у блакиті.

Далі розколина гори роздвоювалася; стежка різкими зигзагами круто підіймалася між двома проваллями. Жанна легко і відважно йшла попереду, без страху нагинаючись над проваллями, і каміння обсипалося з-під її ніг. Жюльєн ішов слідом за нею, трохи задиханий, дивлячись у землю: він боявся, щоб йому не запаморочилось у голові.

Раптом їх залило сонячним промінням; здавалося, що вони виходять з пекла. Вони відчували спрагу, і вогкий слід привів їх через хаотичні купи каміння до малесенького джерельця, що витікало з дерев’яного жолобочка, який служив водопоєм для кіз. Килим з моху вкривав землю навколо.

Жанна стала навколішки, щоб напитися, Жюльєн за нею.

Коли вона пила свіжу воду, він узяв її за стан, пробуючи зайняти її місце коло цієї дерев’яної ринвочки. Вона опиралася; їхні уста боролися, зустрічалися, відштовхувалися. Борючись, вони по черзі перехоплювали тонкий кінець ринвочки і стискували його зубами, щоб не випустити з рота. А цівка холодної води невпинно то з’являлася, то зникала, то розбивалася, то текла знову, оббризкуючи їм обличчя, шиї, одежу, руки. В їхньому волоссі, ніби перлинки, блищали крапельки води. І поцілунки зливалися з потоком.

Раптом Жанну пойняло любовне натхнення. Вона набрала в рот прозорої води, від чого її щоки надулись, як міхи, і дала зрозуміти Жюльєнові, що хоче заспокоїти його спрагу, переливши воду з уст в уста.

Він з усміхом витяг до неї шию, закинув назад голову, розвів