Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

Христюк дав безжалісну й гостру характеристику ухваленому документові, його духу й сутності, а відтак — і всій роботі Конгресу: «…Взятий Директорією з отаманами курс ліквідації революції й ідеї диктатури працюючих було стверджено правицею Конгресу. Українську Республіку мала возглавляти й далі скомп- ромітована вкрай Директорія, а після — Установчі Збори, обрані «всенароднім голосованням». Влада на місцях мала належати і далі не менш скомпромітованим отаманам і комісарам, а після — демократичним органам самоврядування. Утворені в процесі революції трудові ради на місцях мали залишитися тільки в силу необхідності, як тимчасові революційні органи з неясними контрольними функціями; ради робітничих депутатів, очевидно, мали бути просто розігнані, як символи засудженої Конгресом «робітничої диктатури». В зовнішній політиці ухвалювалася і надалі політика директоріянського нейтралітету. А що то був за «нейтралітет», не було вже ніякого сумніву. «Червоний Прапор» (№ 4.2.ІІ.1919) мав рацію говорити, що нейтралітет Директорії фактично виявлявся, головним чином, в боротьбі з «червоним імперіялізмом» і в співробітництві в тій чи иншій формі з своєю, російською і антантською буржуазією. Та й сама Директорія вже не ховалась з цим, а українські соціяль- демократи, ті самі, що в резолюції Конгресу так «задиракувато» виступали проти імперіялістичної Антанти, спокійно приймали до уваги доклад Військового Міністра, от. Грекова Конгресові про зроблені вже з Антантою умови, після яких між иншим відступа- лося Антанті все Чорноморське Побережжя «в стратегічних цілях союзників».

…Конгрес відбувся, але того Конгресу, про який йшла мова в дні революційного піднесення робітниче-селянських мас проти гетьманщини, Конгресу пролєтаріяту і революційного селянства не було»[101].

Завершення роботи Трудового конгресу України не стало стимулом для нового піднесення Української революції. Навпаки, були наявні всі ознаки її кризового стану. Про тривожність ситуації свідчило, зокрема, те, що розгубилися навіть Січові стрільці — «пропала їхня хвальовита самовпевненість і хлопчача зарозумілість». Виявом цього стала пропозиція січовиків запровадити особисту диктатуру

B. Винниченка. Останній, за його словами, відмовився на користь

C. Петлюри, але ініціаторам такого кроку Головний отаман не підходив «ні з політичного боку, ні, навіть з військового»[102]. Численні факти переконливо доводять, що ані Директорія, ані Рада Народних Міністрів (не говорячи вже про партії) не мали ніякої реальної влади.

Директорія розривалася внутрішніми суперечностями. В. Винниченку і А. Макаренку практично з усіх питань протистояли С. Петлюра та П. Андрієвський. Ф. Швець брав бік то перших, то других. Під час обговорення принципових питань, ухвалення законів, декларацій, заяв «терези», як правило, схилялись на користь

B. Винниченка. «Але фактична, реальна політика поза Директорією проводилась тими силами, виразником яких у Директорії були

C. Петлюра й П. Андрієвський»[103]{1}.

Не маючи змоги змінити таку протиприродну практику, В. Винниченко вже під час роботи Трудового Конгресу, в двадцятих числах січня 1919 р., робить спроби вийти з Директорії, що підтверджується його щоденниковими записами[104].

Перебування Директорії в Києві завершувалося під знаком глибокого роз'єднання українських національних сил. Революція вступала в смугу найтяжчих випробувань, в яких вирішувалася її доля.

Звісно, суперники не полишали надій і на те, що саме їх сторона здобуде, в силу дії об'єктивних чинників і дотримання принципової лінії (нерідко то була просто вперта непоступливість), перевагу і подальший хід подій розвиватиметься за її передбаченнями і сценарієм.

***

Сподівання на те, що ситуація сама-собою якось владнається, звісно, були безґрунтовними і безперспективними. Тим більше, що, здається, жодна із сил, що брали участь у Трудовому конгресі України, не збиралася виконувати його рішення. Власне, не встиг форум припинити роботу, як на противагу визначеним орієнтирам заявила про себе одна з сил, що зробила вагомий внесок у схвалення підсумкового документу.

28 січня 1919 р., тобто в останній день роботи Трудового конгресу України, в Києві відбулася конференція УПСР (центральної течії). Спочатку на 24 січня призначався з'їзд, але провести його в нормальних умовах не вдалося, й зібрання, відкрившись 28 січня за участі 58 делегатів (переважно з Правобережжя), конституювалося як «Конференція УПСР центральної течії». Активну участь у роботі форуму брав М. Грушевський.

На конференції не спостерігалося тієї розбіжності думок, як у фракції УПСР Трудового конгресу, — позначилася відсутність селян, які об'єктивно (не з свідомого розрахунку) здійснювали моральний тиск на делегатів.

В ухвалених резолюціях конференція констатувала, що осібне існування УПСР (центральної течії) на чолі з Організаційним комітетом було необхідністю, що об'єднання (злиття) з лівою течією партії в даний момент є неможливим, «але переобраний Центральний Комітет УПСР ц. т. повинен намагатись працювати в якнайближчому контакті з Центральним Комітетом лівих і прямувати до з'єднання партії»1.

Обговоривши проблему влади в Україні, конференція УПСР констатувала, що«велика українська революція з національно- політичної розвинулась в революцію соціяльну, що зберегти і закріпити здобутки соціальної революції зможуть лише клясові органи, тому Конференція УПСР визнає за необхідне, аби влада перейшла до рук клясових органів, себ-то Рад Селянських та Робітничих Депутатів.

Маючи ж на увазі, що деклярацією фракції УПСР ц. т. на Українському Трудовому Конгресі про створення клясових органів державної влади в формі Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів, обраних на основі рівного, безпосереднього виборчого права, способом таємного і пропорціонального голосування, було визнано конче необхідним утворення Трудових Рад з тим, щоб такі ради, маючи адміністративно-політичні і господарські функції в межах своєї території і підлягаючи одна другій по інстанціях, були підпорою і допомогою в переведенні соціяльного будівництва і забезпечили від адміністративної розрухи та анархії, -Конференція УПСР закликає всі партійні комітети до утворення таких рад в формі, як то зазначено в деклярації УПСР ц. т., приймаючи зазначену в деклярації назву «Трудових Рад Селянських і Робітничих Депутатів», не допускаючи сепаратних виступів до захвату влади.

… З огляду на те, що пункти тої деклярації не лягли в основу постанов Трудового Конгресу, Конференція констатує, щоприйнята Трудовим Конгресом резолюція ставить УПСР в таке становище, коли вона, як партія, не може брати на себе віповідальности за урядову політику. Але, зважаючи на скрутний стан УНР і потребу інтелектуальних техничних сил для неї, УПСР дозволяє своїм членам входити у всі урядові органи для органичної роботи, коли ця робота не стоїть на перешкоді організації вищезазначених клясових органів»[105].

Закріплення розколу було завершене обранням Центрального Комітету УПСР (центральної течії) у складі: Н. Петренко, І. Лузанівський, М. Любинський, І. Миколайчук, А. Степаненко, Д. Одрина, І. Часник, О. Щадилів, В. Голубович (останній — кандидат у члени ЦК). Проведені новим керівним центром переговори з лівою течією партії успіху не мали, й обидві партії існували окремо.

Визнавши за необхідне підтримувати