Читати книгу - "Україна у революційну добу. Рік 1919"

радянську форму влади, УПСР (центральної течії) водночас наполягала, щоб у лавах селянських і робітничих депутатів українське трудове селянство мало представництво, відповідне його соціально-економічному значенню в житті краю. В цьому своєму домаганні партія виходила з міркувань подвійного роду: соціально-економічних і національно- політичних. Зважаючи на аграрний характер України і відповідно малу чисельність міського робітництва, партія вважала диктатуру пролетаріату в Україні нездійсненною без підтримки багатомільйонної верстви безземельного та малоземельного селянства; тільки в тісній злуці міського пролетаріату з трудовим селянством і спільній їх революційній праці в радах робітничих і селянських депутатів УПСР убачала запоруку перемоги революції в Україні. З іншого боку, й національно-політичний момент сприяв відстоюванню партією відповідної участі трудового селянства в державно- господарському і культурному будівництві в Україні. Віддати всю складну справу формування нового суспільно-державного життя в Україні виключно в руки пролетаріату, частково — неукраїнського, частково — зрусифікованого та денаціоналізованого, українські соціалісти-революціонери вважали небезпечним для культурного, економічного й політичного розвою українських трудящих мас. Це лише підкопувало б ґрунт під державністю України, яку обстоювала УПСР, убачаючи в незалежності реальну ознаку національного визволення українських трудящих мас і необхідну передумову завершення національно-визвольної боротьби українського народу.

Об'єктивно рішення конференції українських есерів (центральної течії) звужували можливості для впровадження у життя Директорією і Радою народних міністрів настанов, вироблених Трудовим конгресом України. Водночас вони змушували керівні державні кола УНР шукати підтримки серед партій правого політичного спектру, швидше еволюціонувати на позиції, що донедавна вважалися лише ймовірними або віддалено-перспективними.

Сповзання Директорії й уряду вправо спричинило зростаюче невдоволення лівих партій і широких мас учасників визвольної боротьби, трудящих, які інтуїтивно відчували в «демократичних» «парламентських» принципах маскування чужих їхнім інтересам тенденцій.

Окрім стихійного спротиву політиці Директорії, що знаходив і певне ідеологічне відбиття та оформлення в документах лівих українських партій, течій і груп, дедалі виразнішого логічного обґрунтування набувала й тенденція тяжіння до радянських форм влади. Вона не тільки була неминучою реакцією на еволюцію настроїв величезного масиву учасників визвольного руху, специфічним баченням перспектив останнього, але й великою мірою зумовлювалася розвитком світової соціалістичної думки, розмахом міжнародної революційної боротьби й, конкретніше — вільним чи невільним залученням до цієї боротьби України.

Успіхи радянських військ і, відповідно, невдачі й поразки армії УНР змушували лідерів лівих українських партій і груп шукати теоретичні моделі поєднання соціалістичних і національних процесів, радянської влади і національної державності.

Для РКП(б), КП(б)У, місцевих більшовицьких організацій єдиною безсумнівною перспективою (якщо не вдаватися у мотиви, а обмежитися констатацією) поставала Українська Соціалістична Радянська Республіка. І цієї стратегічної мети вони домагалися будь- якими засобами.

Не рахуватися з такою реалією, звісно, було просто неможливо. Тому ліві українські партії і течії робили певною мірою вимушені політичні кроки, намагаючись водночас захистити національні ідеали та інтереси. Так, наприклад, «незалежні» українські соціал-демократи рішуче засудили Робітничо-селянський уряд Г. Пятакова-X. Раковського як ненаціональний, узурпаторський, окупаційний[106]. Проте вони не лише не виключали можливості співпраці з ним, але й вважали за доцільне спорядити до його складу своїх емісарів для здійснення цілком визначеної програми. її найголовніші параметри були втілені у спеціальній постанові Організаційного комітету фракції незалежних УСДРП: «ходити в правительство і нести повну відповідальність за нього тільки в тім разі, коли:

1. Буде всіма офіціяльними органами вищої влади — не тільки української, але й російської — визнано незалежність і самостійність Української Соціялістичної Республики; 2. коли на Україні буде вестися твердий національний курс, як і соціяльний, і офіціяльною мовою буде тільки українська»[107].

Однак маючи велику перевагу у військовій силі, відчуваючи зростаючий авторитет у масах, лідери більшовиків, уряду УСРР негативно реагували на пропозиції співпраці, в основі яких були взаємні поступки. Як інтернаціоналісти, вони бачили соціалістичну, радянську Україну лише у міцному, нерозривному союзі з РСФРР — оплотом світової соціалістичної революції.

Партійно-радянське керівництво УСРР ще більше дистанціювалося від Всеукраїнської Ради селянських депутатів та Української партії соціалістів-революціонерів (центральної течи), які намагалися скоригувати систему радянської влади в Україні з урахуванням національної специфіки. Очевидно, найнеприйнятнішим для більшовиків було заперечення українськими партіями диктатури пролетаріату й забезпечення через ради принципу диктатури трудового селянства й робітництва, на чому й надалі наполягали ті українські сили, які в цілому схилялися до радянської платформи. Так, у декларації ЦК УПСР (центральної течії), яка розвивала постанови конференції місячної давності, зазначалося:

«Шлях соціальної революції, на який ступила Україна, ставить її в ряди радянських держав і вимагає повної солідарности і спільної акції з ними в ім'я світової революції.

Революційна активність України на інтернаціональному фронті може виявитись з найбільшою силою лише при її суверенному існуванні. Державної незалежности вимагає вся сучасна кон'юнктура: особливости національні, економичні й соціяльні, необхідність найскоршого залучення Галичини у вир соціяльної революції.

Порушення суверенности України неодмінно викличе нове загострення національно-політичної боротьби, що загрожує соціяльній революції на Вкраїні і відбивається шкідливо на всьому світовому соціяльному рухові.

Союз суверенних радянських держав для спільної боротьби проти світової контрреволюції — найліпша форма об'єднання в сучасний момент, яка гарантує максимум успіху.

Та ж сама вищезазначена кон'юнктура вимагає відмовлення від переведення соціяльної революції на Україні шляхом диктатури пролетаріату в чистому виді. Лише поширення соціяльної бази і встановлення диктатури трудового селянства і робітництва забезпечить твердий хід соціяльної революції і не допустить небажаних ускладнень, які може використати буржуазія та контрреволюція.

Вся система радянської влади на Україні, на підставі досвіду з практичного переведення її в Російській Соціялістичній Радянській Республиці, а також з огляду на необхідність пристосовання її до місцевих умов, мусить прийняти відмінні форми, які забезпечили б для неї найміцніший ґрунт. Ці форми перш над усе повинні будуватися з метою надання всій системі радянської влади характеру майбутнього устрою суспільства. Нівелювання людности до одного стану працюючих невідривно мусить сполучатися з відновленням сили демократичних принціпів.

Нещадна зовнішня і внутрішня боротьба з буржуазією і контрреволюцією в цей час — головне завдання радянської влади, яке по- трібує величезної енергії і кількости борців, тому ця влада мусить мобілізувати й притягти до активної праці якнайширші маси трудових кляс, а також: створити умови, які б сприяли співділанню всіх радянських партій»[108].

Вироблені партією відправні принципи діяльності, оригінальне бачення місця Української революції в світовому революційному поступі (що враховувало й національну специфіку та національний інтерес, і спільну суспільно-політичну мету) зумовлювали й конкретизацію завдань, за які розгортала боротьбу УПСР (центральної течії):

«1. За суверенну Українську Республику і союз її з иншими радянськими державами.

2. За диктатуру трудового селянства і робітництва в формі об'єднаних рад селянських, робітничих і військових депутатів з відповідною пропорціональністю представництва.

3. За