Читати книгу - "Московіада"

Нагледівши вільне місце біля якогось маньякального депресанта, що меланхолійно цідить зі склянки какао, влаштовуєшся поруч.

— Смачного, — кажеш.

Але він нічого на це не відповідає, тільки за якусь хвилину роздумливо мовить кудись убік — ніби й не до тебе:

— Ось ви побажали мені «смачного». Але зробили це нещиро, по-перше, тому, що вам немає до мене ніякого діла, по-друге, тому, що чудово знаєте, наскільки недоречне це побажання в такому місці й до такої їжі. Все менше вихованих людей навколо пас. Традиційні російські побажання втрачають свій сенс. Бачите, це, що я п'ю, називається «какао». Але хіба це насправді какао? Це віскоза, скло, свинець, пісок — усе на світі, але не какао!…

Мовчки починаєш війну зі слизькою куркою. Головне не втягувати себе в дискусії з божевільними.

— Єдина тут вихована жінка — це старенька прибиральниця, — повідомляє тим часом депресант. — їй сто п'ятдесят років. Це графиня Лідовських. Вона танцювала вальси з покійним імператором Олександром Другим. Яка потужна й висока культура!

— А з двома наступними імператорами? — все-таки запитуєш, прожовуючи курячу підошву.

— Що ви маєте на увазі?

— Чи танцювала вона з двома наступними імператорами — Олександром Третім і Миколою Другим? Чи мала інтимні стосунки з Гришкою Распутіним? Чи пішла в сестри милосердя під час першої світової війни? Чи втікала до Криму під захист Врангеля у громадянську? Чи була переслідувана чека, огепеу, епкаведе, емгебе, кагебе? Чи копала шанці під Москвою влітку та восени сорок першого року, коли їй виповнилося рівно сто? Чи брала участь у повоєнній відбудові народного господарства, в освоєнні цілини, в запуску першого штучного супутника Землі, в XXII з'їзді КПРС? Чи понесла моральні збитки в роки застою? Як зустріла вітер оновлення і плюралізму думок?…

Депресант витягає з поруділого портфеля почату пляшку «КВН» — крєпкого віноградного напітка.

— Бачу, ви в дечому розумієтеся, — підморгує тобі досить змовницьки. — Пригощайтеся.

Непомітно для інших припадаєш до шийки кавеену. Робиш один, два, три, чотири ковтки. Несосвітенна гидота! Ледве переводиш дух.

— Радий, що теперішня молодь теж дещо знає про нашу історію, — оживає депресант. — Про нашу героїчну славну історію. З вашого дозволу, — і він прикладається до пляшки.

— Адже історія могла бути іншою, — повідомляє після того, як запив кавеен кількома ковтками віскози, скла, свинцю, піску — тільки не какао.

— Могла, — рішуче погоджуєшся ти. — Але й така непогана! З'являється кілька циганят з простягнутими руками, і ти даєш їм свій шматок хліба. Розлючені, вони йдуть геть.

— Історію не вибирають, — чомусь заявляє депресант.

— І тому вона не могла бути іншою, — погоджуєшся з ним.

— Хочете ще? — знайома пляшка знову вигулькує з портфеля.

— Не бачу підстав. Аби відмовлятися, — цитуєш одного знайомого дотепника.

І знову вливаєш у себе гидкий «віноградний напіток».

— Мене досі дивує, чому в нашій історії все сталося саме так, а не інакше, — мовить, витримавши паузу після добрячого ковтка, депресант.

— Справді, — киваєш головою, — тут є чому дивуватися! Історія могла піти зовсім по-іншому…

— Могла, — погоджується депресант. — Але краще б вона не могла.

— Історія не знає умовного способу, — пояснюєш йому. — Сослагатєльного наклонєнія. Ферштеєн?

— Яволь, майн фюрер! — відповідає на це депресант, і ви удвох починаєте шалено реготатися.

Але в цей час у «Закусочній» з'являються двоє патрулюючих омонівців. Вони значуще проходять залою, про щось перемовляються з циганським табором у дальньому кутку, обшукують принагідне пару наркоманів-анархістів, а тоді, зауваживши сплячого на підвіконні, весело підходять до нього і починають лупити своїми киями його безвладне отруєне тіло. Аж чорні берети підстрибують на їхніх неправильної форми головах.

— Гестапо! — хочеться тобі крикнути на всю залу, однак старця депресант затикає тобі рота пляшкою кавеену.

— Не робіть дурниць, — сичить він майже пошепки. — Ми з вами тут не для цього… Одним необережним вигуком ви можете зіпсувати всю справу…

— Яку ще справу? — цікавишся, допивши останні краплі кавеену і витираючи вуса рукавом.

— Справу врятування Росії, — так само пошепки відповідає депресант.

— Від кого?

— Це таємниця, — прикладає депресант палець до вуст. — Ферштеєн?

— Спасібо, синочєк, — каже старенька графиня Лідовських, забираючи зі столу порожню пляшку, необачно полишену тобою.

Тобі дуже хочеться низько схилитися й поцілувати їй руку, стару зморшкувату руку графині Лідовських, у якій вона тримає смердючу шмату для витирання столів. Ледве стримуєшся, щоб не поцілувати.

Омонівці все ще лупцюють сплячого на підвіконні, якому, мабуть, від того сниться щось приємне.

— Ге, та він мертвий! — раптом здогадуєшся і бачиш, як поступово усі в «Закусочній» починають це розуміти, навіть омонівці. Вони перестають молотити його і натомість починають мацати в нього пульс, прислухатися до серця, розстібати під засмальцьованим піджаком не менш засмальцьовану сорочку. Довкола мертвого збирається цілий гурт — тісний і зацікавлений.

— Ще одного з наших не стало, — каже врочисто депресант.

— Ще одна російська людина впала жертвою більшовизм}'. Чи не забагато, панове комуністи? — він скрегоче зубами, мов у пеклі.

— Але нічого. Нічого, нічого. І ця кров буде відплачена. І ця кров. Невинна кров…

І тут ти помічаєш, як він видобуває з поруділого прадавнього портфеля гранату типу Ф-1 і впевнено починає вовтузитися з кільцем, монотонне примовляючи при цьому: «І ця кров. Невинна кров». Ти ще встигаєш хапнути з підвіконня свою торбегу і добігти до виходу. Встигаєш також промчати метрів двадцять до підземного переходу. Уже з-під землі чуєш вибух неймовірної сили — так, ніби двадцять ампірних «Закусочних» злетіло в повітря, навіки вознісши в московське небо і старого маньякального терориста, і двох омонівців, котрі так нічого й не зрозуміли, і тіло в засмальцьованому піджаку, і циганський табір з возами й наметами, і беззубу графиню Лідовських, і всіх інших, включно з азербайджанцями, білорусами, вірменами, грузинами, казахами, киргизами, молдаванами, росіянами, таджиками, туркменами, узбеками й українцями…

Історію не вибирають. Але вона могла бути інакшою.

Панораму своїх стосунків із жінками я розгорнув для Вашої Королівської Милості попереднього разу. Тепер про мої стосунки з кагебе. Сподіваюся, Ваша Блакитносте, що Ви бодай трохи знаєте про цю інституцію. Якщо ні, то складете собі певне уявлення з моєї дальшої розповіді.

Справа— бо в тому, що в мою біографію закладено бомбу сповільненої дії. Я можу навіть померти (у що майже не вірю), але вона все одно колись вибухне. Радісно й святково ж буде першому-ліпшому історикові літератури знайти