Читати книгу - "Марко Вовчок"

Справи в усіх членів родини йшли настільки добре, що Марія Олександрівна почала хвилюватися, бо звикла, що за щастя треба платити, і то платити найдорожчим. Вона написала Богданові, що дуже непокоїться суцільними удачами і запитує: «…чи не доведеться розплачуватися з лихварськими процентами?» Приємною новиною для сина було те, що ставропольський губернатор запропонував Михайлові Дем’яновичу гарне місце. І батьки, звичайно ж, поїдуть із пильного й нецікавого Саратова. Письменниця співпрацює в часописі «Русские ведомости», перекладає для газети «Саратовский дневник», активно листується. Одного разу вона напише чоловікові: «Я трошки запрацювалася і почуваюся стомленою». На жаль, давалися взнаки вік і період відносного затишшя в літературній діяльності. А Михайло Дем’янович планував перейти до іншого відомства, але для цього йому треба було звільнитися, що він і зробив у грудні 1898 року. Пенсію Лобачу-Жученку призначили в 375 карбованців на рік. Марія Олександрівна отримувала нові й нові пропозиції співпраці. Київське товариство грамотності просить її дозволу надрукувати щось із творів Марка Вовчка. Письменниця обережно цікавиться діяльністю й статутом Товариства й, лише отримавши звіт, дозволяє публікувати свої твори (це були оповідання «Викуп», «Свекруха», «Отець Андрій», «Максим Гримач», «Данило Гурч», «Два сини»). Випустивши перший номер журналу «Женское дело», редактори також звертаються до Марка Вовчка за підтримкою, просять щось новеньке з написаного, бажано б спогади. Навіть її новий роман «Отдых в деревне», що його почали друкувати в журналі «Русская мысль», отримує схвальну оцінку: «Новий твір пані Вовчок задуманий дуже цікаво і відзначається тим тонким гумором, який притаманний цьому авторові і, здається, на жаль, так рідко трапляється у інших авторів». Секретар Товариства аматорів російської словесності при Московському університеті звернувся до письменниці з проханням дати письмову згоду вступити до товариства (у 1900 році Марка Вовчка оберуть почесним членом цього Товариства). Члени Товариства допомоги жінкам, які вчаться, просили взяти участь у збірнику, який планували видати найближчим часом. Було закінчено друкування сьомого тому «Повного зібрання творів» Марка Вовчка. У серпні 1899 року Марія Олександрівна завершила роботу над твором «Предприимчивый Шмель. Краткая история Шмеля (Украинская сказка)». Якби до всіх приємних подій можна було ще додати молодість і здоров’я! Марія Олександрівна писала чоловікові: «Встаю о 6-й, інколи о 5-й, лягаю о 9-й, а буває й раніше, бо ввечері боюся писати й читати. Весь час так болять очі, що думала осліпну на праве. Тепер трошки краще, але болять ще, запалення не зовсім минуло».

Усе добре складалося й у справах Михайла Дем’яновича, у лютому 1899 року його було призначено на службу по міністерству внутрішніх справ на посаду земського начальника 2-ї дільниці Александровського повіту Ставропольської губернії. Марія Олександрівна вирішувала побутові справи в Саратові й збиралася до чоловіка. У квітні 1899 року письменниця нарешті приїхала в Александровське, супроводжував її Богдан зі старшим сином від другого шлюбу Сергієм. Оселившись на новому місці, Марія Олександрівна напише Борису: «Тепер ми влаштувалися. Є де купатися, є екіпаж, маємо що їсти й пити, будинок доведено до пуття».

Борис, що жив із сім’єю в Петербурзі, писав батькам: «Роботи в мене багато, а проте встигаю і за громадським життям стежити…». Активна зацікавленість громадським життям призвела до того, що через студентські заворушення у січні 1899 року Бориса Лобача-Жученка було виключено з Петербурзького технологічного інституту. На щастя, Борис зумів дуже швидко відновитися, а у червні 1899 року закінчив інститут. Мати надіслала синові сто карбованців і просила його гарно відпочити, купити собі костюм. Вона зауважує: «Пам’ятай, моя люба дитино, що все буде, а твоїх 23—24-х років уже не буде – вони не вернуться, і багато чого, що тепер тішить тебе, пізніше вже не тішитиме». Борис Михайлович стажувався на кораблі Військово-морського флоту. З Копенгагена батьки отримали лист, в якому син повідомляв, що згодився залишитися у кадрах флоту і його призначено молодшим інженером-механіком. У 1900 році сім’я Бориса Михайловича буде жити в Нагасакі, а він плаватиме молодшим інженером-механіком на крейсері «Владимир Мономах». Борис щиро буде запрошувати батьків у Японію, яка йому так сподобалася. Крім того, Борис Михайлович теж починає писати, він створює нарис «Доброволець Москва. 1. Свят-вечір у Босфорі» про подорож на пароплаві «Москва» з Одеси до Нагасакі. Марія Олександрівна трохи зредагувала цей нарис, і його було надруковано в газеті «Саратовский дневник». Літературна спроба меншого сина вийшла вдалою, і мати просила, щоб Борис не припиняв писати, тим більше що описаний ним Порт-Артур тепер так зацікавив усіх.

Богдан Опанасович у 1900 році також знаходить можливість побувати за кордоном. Але він поїхав у Париж, чим дуже потішив Марію Олександрівну. Вона раділа синовій подорожі, раділа, що він відпочине й зустрінеться з друзями юнацьких років. У 1901 році департамент поліції дозволить Б. Марковичу жити в Петербурзі, взявши з нього підписку про відмову від революційної діяльності.

У 1900 році, за свідченнями Михайла Дем’яновича, найголовнішою справою Марії Олександрівни стало поповнення бібліотечного фонду п’яти волосних бібліотек. Вона добирала книжки і передплатні видання, турбувалася про їхню наявність. До речі, така робота входила в службові обов’язки її чоловіка, але Марія Олександрівна виконувала її за власним бажанням і з величезною вправністю. Служниця в домі Лобачів-Жученків пізніше згадувала про сім’ю письменниці: «Жили мої господарі скромно, але харчувалися завжди добре; умеблювання квартири було аж ніяк не розкішне, просте, вирізнялися лише меблі чудової французької роботи, рояль і піаніно. Основне багатство Марії Олександрівни – книжки, якими вона дуже дорожила. Велика любителька природи, хазяйка моя багато часу приділяла доглядові за садом і квітами. Я прожила 70 років, але ніколи не бачила такої різноманітності квітів, яка була в саду, на подвір’ї і в палісаднику біля квартири Лобача-Жученка. Взагалі в неї були руки на всі штуки: чудово вишивала, плела мереживо, штопала». Коли почалася російсько-японська війна (січень 1904 року), Марко Вовчок без вагань відгукнулася на заклик «Самарской газеты» і надіслала зі своєї бібліотеки, свого найбільшого багатства, пакунок «російських книжок різних назв вагою понад три пуди» в Самару для санітарних поїздів, що їхали на Далекий Схід.

Восени 1901 року сталася визначна подія: в Києві було розпочато друкування третього видання «Народних оповідань» Марка