Читати книгу - "Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану"

Звичай підрізання хвостів і вух великим собакам, що охороняють стада овець від вовків, зберігся на території Туркменії і Кавказу (туркменські і кавказькі вівчарки) донині. Вовки цієї місцевості значно менші від вовків лісових і полярних районів, тому великі собаки часто перемагають їх у єдиноборстві. Вуха і хвіст дуже вразливі місця при сутичці собак з вовками: схопивши собаку за вухо чи за хвіст, вовк тримає його, не даючи змоги самому нападати».

Одна прадавня легенда передає, що після того, як Адама було вигнано Богом з раю на грішну землю, його оточили дикі звірі і намірилися роздерти. На чолі зграї був величезний пес. Адам слізно запросив допомоги у Господа. Всевишній змилостивився і порадив погладити собаку. Адам так і зробив. Тоді пес захистив першу людину від диких звірів і став їй вірним другом.

На території Туркменістану найдавніші останки великих собак були знайдені у поселенні Джейтун (VI тис. до н. е.). Пізніші свідчення про те, що на території сучасного Туркменістану ще у ті далекі часи мешкали великі собаки – предки сучасних туркменських алабаїв, – зустрічаються у поселенні Алтин-депе (II тис. до н. е.). Теракотова статуетка, знайдена у поселенні Алтин-депе (епоха бронзи) на території сучасного Туркменістану, є яскравим прикладом того, що туркменський алабай зберіг свій первісний вигляд. У ній можна побачити сучасний вид туркменського алабая з купованими вухами і хвостом, з ледь помітним переходом лоба в морду і могутнім корпусом.

Туркменський алабай – собака витривалий і невибагливий в їжі, здатний протягом довгого часу пасти стадо, охороняючи його від хижаків і при цьому протягом усього дня обходитися куснем хліба чи борошняною бовтанкою. Від інших собак його відрізняє могутній корпус, непробивна шкіра, міцна нервова система і уміння захистити людину.

Алабаї адаптуються як до дуже спекотної погоди (+45 °C в тіні), так і до високогірної температури (до -30 °C). І ще одна особлива властивість туркменського алабая – це захист свого господаря від гадюк. Алабай хапає гадюку і різким рухом ламає їй хребет. Такі дії викликані тим, що коли собака схопить гадюку біля голови, то велика гадюка може обвитися навколо шиї собаки і задушити її.

Історія Центральної Азії рясніє великими завоюваннями і походами кочівників. В основному це кочові племена скотарів, а життя скотарів немислиме без великого охоронного собаки. Кожне плем'я приводило із своїми стадами і своїх вірних друзів – собак. І життя вибирало найсильніших, здатних вижити у важких умовах. На території сучасного Туркменістану у своєму первісному вигляді вижила і збереглася порода – туркменський алабай. Подоба вірного друга людини не змінилася протягом 5 тисяч років.

Не можна схрестити алабая з тигром чи з барсом, як не можливо схрестити кішку з собакою.

В облавних полюваннях використовувався і знаменитий туркменський хорт (тази), який був навчений сидіти на крупі коня позаду господаря. Туркмени чітко дотримувалися породних ліній тази, знали особливі секрети підтримки хорта у гарній мисливській формі. Восени, напередодні полювання, їх вже одягали в попонки з повсті або кошми, які знімали перед самими ловами.

Почесне місце у чарівних казках посідає кінь. Допомагаючи людині, кінь не зупиняється ні перед якими труднощами, що зустрічаються на шляху виконання складного завдання. Кінь, як відомо, відігравав важливу роль у героїчному туркменському епосі і після в класичній літературі, повага і любов до коня у словесному мистецтві туркменів, у тому числі й у чарівній казці, відображені яскраво і пишно.

Мерв. Туркмени

В одному з варіантів «Ґероґли» є опис того, як Ґероґли вирощував собі коня. За порадою діда він ставить лоша у темну стайню і відгодовує його там сорок днів. Виростає могутній гарячий кінь, який стає бойовим товаришем Ґероґли на все життя.

«Кінь для туркмена – все. Завжди, у всі часи. Про нього складено тисячі прислів'їв і приказок, він – герой усієї усної народної творчості. Імена міфічного коня Дуль дуля, як і Пірата – героя епосу Ґероґли, які перелетіли, рятуючи своїх господарів, через гори і ріки, живуть у свідомості туркменів неперехідним священним символом могутності життя. «Годувальні», «приколи», «відбитки копит» Дуль дуля у великій кількості збереглися в найрізноманітніших куточках Туркменістану. В Багірі (поселення під Ашгабадом) жителі як зіницю ока бережуть камінь із слідами копит Дуль-дуля. Вважається, що якщо обнести навколо нього сім разів хворих лошат, то вони зціляться від недуга.

За давніх часів умілі мисливці туркмени і своїх коней привчили до полювання. Кінна облава дозволяла поповнити запаси всього племені чи армії перед виступом у військовий похід. При цьому ніколи тварин на убивали надміру».

Є всі підстави вважати, що на межі III–II тисячоліть до н. е., тобто понад 4000 тисяч років тому давні племена Туркменістану вже